Твори том 2
Шрифт:
Граф де Ланда, добродушний велетень, що пишався своїм зростом та плечима, хоч і був у шлюбі й мав двох дітей, дома обідати зважувався не більш, як тричі на тиждень, а в інші дні після вправ у фехтувальному залі залишався з приятелями в клубі.
— Клуб — це родина, — казав він, — родина для тих, хто своєї не має, для тих, хто її ніколи не матиме, і для тих, кому своя обридла.
Коли розмова зайшла про жінок, вона покотилася від анекдотів до спогадів, від спогадів до хвастощів, — аж до нескромної одвертості.
Маркіз де Рокдіан не називав
Банкір Ліверді називав своїх коханок на ймення. Він розповідав:
— Тоді я був у близьких стосунках з дружиною одного дипломата. Тож одного вечора, прощаючись із нею, я кажу: крихітко моя, Маргарито…
Він спинився, побачивши усмішки, а тоді повів далі:
— Ех, я пробовкався! Треба було б узяти за звичку всіх жінок називати Софіями.
Олів’є Бертен, завжди дуже стриманий, звичайно відповідав, коли його запитували:
— Я задовольняюсь своїми натурщицями.
Всі вдавали, що вірять йому, а Ланда, що бігав за повіями, збуджувався, думаючи про вуличних шльондр, серед яких трапляються дуже гарненькі, та про молодих жінок, що роздягаються перед художником за десять франків на годину.
Що більше порожніло на столі пляшок, то дужче розпалювались усі ці дідугани, як звала їх клубна молодь, — усі ці дідугани з розпашілими обличчями, схвильовані розігрітими бажаннями та розворушеними пристрастями.
Рокдіан після кави вдався до правдоподібних нескром-ностей, і, забувши світських жінок, славив звичайних кокоток.
— Париж, — казав він із склянкою кюмелю в руці,— це єдине місце, де чоловік не старіє, де в п’ятдесят років, аби тільки міцний був та добре зберігся, він завжди знайде вісімнадцятилітню, гарненьку, мов ангел, дівчину, що полюбить його.
Ланда, бачачи, як Рокдіан після лікеру став Рокдіаном минулих років, захоплено його підтримував та називав дівчаток, що й досі його кохають.
Але Ліверді, більш скептичний і певний, що знає ціну жінкам, бурмотів:
— Вони вам тільки кажуть, що кохають.
— Вони мені це доводять, любий, — відповів Ланда.
— Ці докази не беруться до уваги.
— З мене їх досить.
— Та вони й самі так думають, сто чортів! — вигукнув Рокдіан. — Невже ви гадаєте, що гарненька двадцятилітня хвойда, яка вже п’ять чи шість років гуляє в Парижі, яку наші вуса навчили спочатку поцілунків, а потім одбили смак до них, вміє ще відрізняти тридцятилітнього від шістдесятилітнього? Годі-бо! Яка дурниця! Вона забагато бачила й знає. Та я ладен з вами об заклад побитися, що вона в глибині душі більше любить, справді більше, старого банкіра, ніж молодого дженджика. Хіба ж вона знає чи думає про це? Хіба чоловіки тут мають вік? Ех, любий, ми молодіємо, сивіючи, і що більше сивіємо, то частіше нам кажуть, що люблять нас, більше нам це доводять і більше ми цьому віримо.
Вони повставали з-за столу,
Аж тут до них долинули далекі тихенькі звуки настроюваних скрипок.
— Стривайте. Здається, в клубі сьогодні музика? — спитав Рокдіан.
— Атож, — відповів Бертен, — чи не посидіти нам хвилин десять перед тим, як піти?
— Ходімо.
Вони перейшли вітальню, більярдну, гральний зал і опинилися в ложі над естрадою. Четверо добродіїв, посідавши в крісла, вже зосереждено чекали, а внизу, серед рядів порожніх стільців, ще з десяток слухачів гомоніли, сидячи й стоячи.
Диригент уривчасто стукотів смичком по пюпітру — починали.
Олів’є Бертен любив музику, як люблять опіум. Вона навіювала йому мрії.
Тільки-но до нього доходила гучна хвиля музикальних звуків, він почував, що його охоплює якесь нервове сп’яніння, надаючи його тілу й душі дивовижної чутливості. Його зачарована мелодіями уява, мов безтямна, линула в ніжних мріях та солодких маревах. Заплющивши очі, поклавши ногу на ногу й звісивши руки, він слухав звуки й бачив видива, що линули перед його очима і в серці.
Оркестр грав симфонію Гайдна, і коли Бертен заплющив очі, то знову побачив Ліс, стовпище карет і навпроти себе в ландо графиню з дочкою. Він чув їхні голоси, стежив за їхніми словами, почував колихання карети, дихав повітрям, повним запашного духу листя.
Тричі сусід, говорячи з ним, обривав це видиво, і тричі воно знову зринало в уяві. Так людина після морського плавання, вже лежачи вдома у ліжку, знову відчуває хитавицю.
Потім видиво розширилось і обернулося на далеку мандрівку з цими обома жінками; вони, як і раніше, сиділи проти нього то в залізничному вагоні, то за столом у чужоземному готелі.
І поки грала музика, образи матері й дочки не покидали його, немовби під час прогулянки в цей сонячний день вони лишили відбиток своїх облич в глибині його очей.
Тиша, потім гуркіт стільців і голоси розвіяли цю мрійну млу, і Бертен побачив біля себе чотирьох друзів, які дрімали в наївних позах уваги, що скінчилася сном.
Розбудивши їх, художник спитав:
— Ну, що тепер робитимемо?
— Мені хочеться тут іще трохи поспати, — щиро признався Рокдіан.
— Мені теж, — докинув Ланда.
Бертен підвівся:
— Я йду додому; стомився трохи.
Почував він себе, навпаки, дуже бадьорим, але хотів піти, боячись закінчити вечір у клубі, як це часто траплялося, за столом для гри в бакара.
Він вернувся додому, і другого дня, після неспокійної ночі, такої ночі, яка збуджує у митців той стан діяльності мозку, що його назвали натхненням, вирішив нікуди не виходити й працювати до вечора.
Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.