Твори том 2

де Мопассан Ги

Коли Бертен розплющив очі, входячи в замок, йому здалося: він оце пережив найсолодші хвилини життя, зазнав того чудного, незбагненного, глибокого хвилювання, що може охопити чоловіка, який сп’янів від кохання двох жінок, від їх променистих чарів.

— О, який чудовий вечір! — сказав він знову, коли вони ввійшли до освітленої вітальні.

— Мені зовсім не хочеться спати! — вигукнула Аннета. — Я цілу ніч гуляла б у таку гарну погоду.

Графиня глянула на годинник:

— О, вже пів на дванадцяту. Пора спати, дитино.

Вони розійшлися

по своїх кімнатах. Однак тільки дівчина, що не хотіла лягати, заснула швидко.

Вранці покоївка, відслонивши завіси й відчинивши вікон-ниці, принесла чай і мовила, глянувши на свою ще сонну господиню:

— Ви, пані, сьогодні вже краще виглядаєте.

— Справді?

— Атож. Обличчя у вас спокійніше.

Графиня, і не дивлячись на себе, добре знала, що так воно і є. На душі в неї було легко, серце не калатало, вона почувала себе свіжою і бадьорою. Кров у жилах текла вже не так швидко й гарячково, як учора, розносячи по всьому тілу нервове напруження й турботу, а розливала блаженне тепло, а разом з ним і щасливу впевненість.

Коли служниця вийшла, графиня підійшла до дзеркала. Вона трохи розчарувалась, глянувши на себе, — адже сподівалася, що за одну ніч помолодішала на кілька років. Потім вона зрозуміла всю легковажність цієї надії, ще раз на себе глянувши, скорилась і визнала, що тільки колір обличчя став свіжішим, очі менш притомлені та губи яскравіші, ніж учора. А що на душі в неї було спокійно, то вона не засмутилась і всміхнулася, подумавши: «Так, іще кілька днів — і я зовсім добре виглядатиму. Занадто багато я пережила, щоб так швидко поправитись».

Але воца довго, дуже довго сиділа перед туалетним столиком, де в бездоганному порядку на мусліновій мережаній скатертині перед прегарним дзеркалом із шліфованого кришталю лежало дрібне знаряддя кокетства в оправі з слонової кості та з монограмою, що була увінчана короною. Цього знаряддя було багато: воно призначалося для делікатних та інтимних потреб; те було із сталі, гостре й тонке, чудернацької форми, немов іграшковий хірургічний інструмент, те — кругле й м’яке, з пір’я, пуху або шкіри невідомих тварин — ним належало пудрити ніжне тіло запашною пудрою, мастити кремами й натирати парфумами.

Довго орудували цим знаряддям умілі пальці: погладжували щоки від губ до скронь, торкаючись пестливіше, ніж поцілунок, виправляючи недовершеність відтінків, підкреслюючи очі й вирівнюючи вії.

Коли графиня нарешті вийшла, то була майже впевнена, що перший погляд Олів’є не буде для неї неприємним.

— Де пан Бертен? — спитала вона лакея у передпокої.

— Пан Бертен у садку, — відповів той. — Він грає з панною в лаун-теніс.

Графиня здалеку почула, як вони вели рахунок.

Гучний голос художника й тонкий голос дівчини по черзі оголошували: «П’ятнадцять, тридцять, сорок, перевага, рівно, перевага, гра».

Садок, де було влаштовано майданчик для лаун-теніса, являв собою великий квадратний луг, обсаджений яблунями і замкнутий між парком, городом та господарськими будівлями. Вздовж схилів, що облягали його

з трьох боків, як захисні укріплення табору, росли квіти, довгі грядки різних квітів — польових і рідкісних: троянди, гвоздики, геліотропи, фуксії, резеда й багато інших, що розливали в повітрі смак меду, як казав Бертен. І бджоли, вулики яких із солом’яними дашками рядком стояли край городу, зграйно дзижчали, літаючи над цим квітучим полем.

Посеред садка зрубано кілька яблунь, щоб звільнити потрібне для гри в теніс місце; просмолена сітка, натягнута через майданчик, поділяла його на два поля.

По один бік, підібравши чорну спідницю, показуючи кісточси й наполовину литки, коли переймала м’яч на льогу, метушилась і бігала Аннета, непокрита, з б лиску чи-ми очима, розрум’янена, стомлена й задихана від правильної і впевненої гри супротивника.

Він, у білих фланелевих штанях, підперезаний поверх такої ж сорочки, в білому кашкеті з козирком, трохи випнувши живіт, спокійно чекав м'яча, точно розраховував його падіння, приймав і відбивав його, не кваплячись і не бігаючи, з елегантною легкістю, із пильною увагою й спритністю фахівця, які він вкладав у будь-яку вправу.

Аннета перша побачила матір.

— Добридень, мамо, почекай хвилинку, ми зараз кінчимо гру!

Ця хвилинна неуважність погубила її. М’яч пролетів повз неї швидко й низько, майже котячись, торкнувся землі й вийшов із гри.

Поки Бертен кричав: «Виграно!», а здивована дівчина винуватила його, що він скористався з її неуваги, Джуліо, привчений шукати м’ячі, що закотилися, мов куріпок у чагарях, кинувся за ним, обережно схопив зубами й приніс, махаючи хвостом.

Бертен привітався з графинею, але, поспішаючи знову взятися до гри, розпалившись боротьбою й задоволений почуттям своєї проворності, він тільки мигцем глянув на її обличчя, над яким вона так ревно трудилась заради нього весь ранок, і спитав:

— Ви дозволите, люба графине? Я боюсь застудитися й схопити невралгію.

— О, звичайно, — сказала вона.

Щоб не заважати гравцям, вона сіла на копичку скошеного цього ранку сіна і дивилась на них з несподіваним щемом у серці.

Дочка її, роздратована тим, що програвала, збуджувалася, розпалювалась, кричала з досади чи радощів, кидалась з кінця в кінець свого поля, і пасма її волосся раз у раз спадали, розсипались по плечах і маяли на вітрі. Вона підхоплювала їх і за кілька секунд, затиснувши між колінами ракетку, нетерпляче й недбало приколювала шпильками.

А Бертен здалеку гукав до графині:

— Вона гарна і свіжа, як день! Чи не правда?

Так, вона була молода, могла бігати, розпалюватись, пашіти, бути розпатланою, все зневажати й до всього братися, бо все додавало їй краси.

Потім, коли вони з азартом знову взялися до гри, графиня, дедалі більше смутніючи, думала, що Олів’є воліє грати в м’яча, — вподобавши цю дитячу біганину й цю забаву малих кошенят, що плигають за паперовою кулькою, — а не сидіти біля неї цього теплого ранку й почувати близькість коханої.