Твори в п'яти томах. Том 1

Шевченко Тарас Григорович

Так їй легко стало.

Мов в палатах, в своїй хаті

Перезимовала.

І сусіди не цурались,

Все село любило,

Бо вона все по болящих

День і ніч ходила,

I всякому помагала,

I плати не брала,

А що брала, то калікам

Зараз

оддавала.

Або свічечку в неділю

Спасові поставить

За всіх грішних, а у себе

Й шага не оставить.

«Нащо мені,— було каже,—

Чи то в мене діти?»

Та й заплаче, отак вона

Меж чужими в світі

Вік недовгий доживала.

Дівчата, бувало,

І днювали й ночували,

Хату прибирали,

І мазали, і квітчали,

І їсти варили,

І ворожить не просили —

Так собі любили.

У хаточці чисто, тихо,

Ясно, як у раї,

І, знай, двері поскрипують,

Ніхто не минає —

Той добридень прийде скаже,

Той зілля попросить,

Той бубличків, паляничку,

Всього понаносять,

Аби було з ким пожити,

Добром поділитись.

Отак вона в селі жила

І вкрита, і сита.

І любили, і вітали,

І всього давали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

З недугами і болячками

З трьома чи й більше лікарями

Із-за німецької землі

Весною пана привезли.

Тілько самого. А де ж діти?

Дочку на хорта проміняв,

А сина в карти проіграв!

І так трапляється на світі.

А що ж ми маємо робить?

Отож взяли його лічить,

Лічили, аж утрьох лічили,

Уже чого з ним не робили.

Та ба, не буде вже грішить,

А ще б хотілося...

Простила,

Святого зілля наварила

І, милосердая, з села

Лічити Еорога пішла

В палати сумнії, просила,

Щоб зіллям пана напоїть,

 Божилася, що буде жить,

І лікарі не допустили,

Прогнали, трохи ще й не били,—

Взяла горщечок та й пішла.

Ідучи, діточок згадала,

Заплакала... і жаль їй стало,

Що панові не помогла.

Весна зиму проганяє,

І зелений по землі

Весна килим розстилає,

Із ірію журавлі

Летять високо ключами,

А степами та шляхами

Чумаки на Дін пішли.

І на землі, і на небі

Рай,— і я не знаю,

Якого ще люди раю

У бога благають.

А тим часом непрощенний

Грішний умирає

У будинках. Уже його

Й сакраментовали ⁴,

Клали долі на соломі

І стелю знімали,

Не вмирає. І лікарі

Нічого не вдіють.

Потім трохи полегшало.

«Покличте Лукію»,—

Шепнув, та аж затрусився.

Привели в палати

Мою відьму, і лікарі

Вже стали прохати,

Щоб помогла. Прийшла вона,

І у ногах стала,

І тихенько за грішного

«Отче наш» читала.

Пан неначе прокинувся,

Глянув кругом себе

І на неї... та й закричав:

«Не треба! не треба!

Іди собі... або стривай,

Чи ти не забула?

Прости мене... прости мене...»

І сльози блиснули

Вперше зроду. «Я прощаю,