Твори в п'яти томах. Том 1

Шевченко Тарас Григорович

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

І

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали —

Про досвітки й вечірниці

Та як била мати,

Що з козаком не стояла.

Звичайне,

дівчата...

То про своє все й співають,

Яка про що знає...

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибає,

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обідране; ледви-ледви

Несе ноженята...

(Достеменний син Катрусі) ².

Дивляться дівчата...

«Кобзар іде! Кобзар іде!»

Та всі, якомога,

Хлопців кинули, побігли

Зустрічать сліпого!

«Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам».—

«Я — черешень».

«Всього, чого треба,—

Всього дамо... одпочинеш,

А ми потанцюєм...

Заграй же нам яку-небудь».

«Чую, любі, чую...

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема... справи ³.

Учора був на базарі,

Кобза зопсувалась... Розбилася...» —

«А струни є?» «Тілько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь».

«На трьох... Ох, дівчата!

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не грати...

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче». Посідали.

Розв’язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо два

Ударив по рваних.

«Що б вам заграть? постривайте.

Черницю Мар’яну —

Чи чували?» — «Ні, не чули».

«Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся...

Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар’яна,

А виросла, як панна —

Кароока ;

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана єднати.

А Мар’яна

Не до пана

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузі

Щовечора святого —

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла...

А іноді усміхалась,

Плакала, німіла...

«Чого ж плачеш, моє серце?» —

Петро запитає;

Вона гляне, усміхнеться:

«І сама не знаю...»

«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчйно,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..»

«Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають...

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна...

Що на мову на Петрову

В глухій домовині