Твори в п'яти томах. Том II

Владко Владимир Николаевич

Тільки коли Варкан категорично ствердив, що запропонована йому кобила — одна з найспокійніших і мирніших в усьому великому табуні скіфського вождя, — археолог наважився сісти на неї.

З великою цікавістю оглядали товариші скіфське стійбище. Чисто все на їхньому шляху здавалося їм незвичайним, привертало увагу, вражало. Вони бачили високі й пишні кибитки на шестиколісних возах знатних скіфів-старшин, які й самі сиділи біля них, оточені служниками і рабами. Бачили менші кибитки численних мисливців, які жили з того, що пощастить їм уполювати в лісі, вимінюючи потім шкури звірів на їжу в знатних скіфів, які мали великі табуни коней. Бачили зовсім маленькі кибитки,

біля яких юрмилися бідно зодягнені невільники, ті самі люди, про яких розповідав Варкан. Проте хіба не такими самими фактичними рабами в руках старшин були й усі прості скіфи, цілком залежні від багатіїв? Адже вони не мали майже ніякого майна, крім бідної кибитки на колесах та злиденного хатнього начиння. Все їхнє життя, їхня праця з ранку й до ночі — були підпорядковані вимогам і потребам багатіїв, знатних скіфів-старшин, яким вони пасли худобу, для яких полювали… В цьому мандрівники дуже швидко переконались, оглядаючи становище і знайомлячись з побутом людей.

Лише небагато молодих простих скіфів, той, хто відзначився хоробрістю та мужністю, зміг завоювати собі інше життя. Це були воїни Сколота, точніше, та частина, яка складалася з молодих вихідців з незнатного роду. Родинно зв’язані з бідними скіфами, вони й надалі, як розповідав Варкан, перебуваючи серед воїнів вождя, не втрачали тих зв’язків. Ці молоді скіфи, зодягнені незрівнянно скромніше, ніж сини старшин, трималися дещо окремо від інших, до числа яких належав і Варкан з його друзями, не любили знатних скіфів, пихатих і гордовитих. Це було одразу помітно по поведінці Варкана і двох його товаришів, які трималися осторонь, коли науковці під’їжджали до кибиток старшин, і, навпаки, охоче брали участь у бесідах з простими скіфами. Їх становище воїнів вождя давало змогу триматися дещо незалежно! Втім, було помітно також і те, що знатні скіфи відплачували їм також неприязню, ставилися до них навіть презирливо і скоса поглядали на те, що дехто з молодих воїнів мав приятелів серед нащадків грецьких полонених.

Дійшовши цього висновку внаслідок своїх спостережень, Артем знову згадав неясну, навмисне ухильну відповідь Варкана на запитання, яке він поставив у кибитці віщунів тієї пам’ятної ночі. Чому Варкан уникав ясної відповіді?.. Обов’язково треба буде довідатися в нього! Тільки, на жаль, очевидно, не тепер… доведеться відкласти.

Археолог, оглядаючи стійбище, не міг приховати свого збудження: як же, перед ним розгорталося справжнє життя стародавніх скіфів, про яке він міг досі дізнатися тільки уривками, читаючи стародавніх грецьких істориків або вивчаючи матеріальні знахідки в могильниках. Зрозуміло, що Варкан ледве встигав відповідати на численні запитання Дмитра Борисовича, які сипалися, наче горіхи з мішка. Молодий скіф міг передихнути — та й то дуже ненадовго! — лише тоді, коли Дмитро Борисович відчував крайню потребу поділитися з кимсь із товаришів своїми спостереженнями і враженнями, які буквально переповнювали його.

— Дуже цікаво, просто неймовірно цікаво! — вигукнув він, виблискуючи очима з-під окулярів і зсуваючи на потилицю капелюх. — Бачите, Артеме, в них, у цих скіфів, зберігся повністю той лад, що його описував ще Геродот. Стародавній грецький історик писав, що скіфи складаються з різних племен, причому ті племена неоднаково розвинені, отже, відрізняються громадським станом і звичаями. Деякі перебувають в стадії кочівників, інші стали хліборобами. Розумієте, от ми з вами, до речі, тепер перебуваємо у племені кочівників-мисливців і воїнів…

— Ну й що з того? — байдуже відказав Артем, якого ці тонкощі цікавили найменше.

— Як то “що”? —

спалахнув гнівно археолог. — Та це ж проливає яскраве світло на всі припущення науки, про які точиться стільки розмов, виникав стільки суперечок! Ви тільки подумайте: Варкан каже, що неподалік живе підлегле відгалуження цього племені, яке сіє хліб і обмінюється з племенем Сколота своїми виробами. Надзвичайної От встигнути б усе побачити, все вивчити!

А Артем думав: “Встигнути!”, — каже Дмитро Борисович!.. Чого-чого, а часу на ознайомлення і вивчення у них нібито вистачить. Бо ж про повернення назад, здається, можна тільки мріяти…

Втім, юнак тут-таки й забув про свою сумну думку. Адже поселення скіфів було схоже на жваве містечко. Вздовж нього йшла одна велика вулиця, точніше, широкий шлях7 який потім повертав і йшов попід лісом, огинаючи його величезні дерева з рожевуватим листям.

Переважна більшість кибиток і великих возів з шістьма колесами стояла осторонь того шляху. Круглі повстяні кибитки підносилися праворуч і ліворуч; подекуди між ними лишалися тільки вузенькі проходи. Але подекуди осторонь стояли великі й пишні кибитки, мов серед невеличкого майдану. Здебільшого то були кибитки знатних скіфів старшин.

Ці кибитки стояли не просто на землі, а на величезних возах, подібних до громіздких барок, поставлених на масивні незграбні колеса.

Невеличкі кибитки простих скіфів з грубої прядивної тканини, навпаки, дуже рідко зводилися на возах; як правило, вони стояли прямо на землі. Таких було найбільше, — і вони тісно тулилися одна до одної.

Зовсім окремо майоріли великі кибитки з повсті червоного кольору. Вони належали найбагатшим скіфам — червоний колір взагалі означав приналежність до знаті. Навколо таких кибиток на певній віддалі, звичайно, юрмилися десятки маленьких кибиток і возів, де жили родичі знатного скіфа, його служники й раби.

Деякі великі кибитки були ще й оздоблені різними прикрасами. Кольорові стрічки прикрашали входи та верхівки кибиток. Вони ніби відганяли від родини скіфа злих духів. На повсті були нашиті металеві бляхи. Здебільшого — біля входу. А всередині на стовпах висів маленький і великий посуд різної форми і різного призначення. Чим багатший був власник кибитки, тим, звісно, і коштовніший був його посуд.

І ще одна дивна прикраса біля кибитки привернула увагу Артема.

Це були два стовпи, між якими протягнено шкіряний мотузок. На ньому гойдалися малесенькі різноколірні шкірки — чорні, білясті, руді. Наче то сушилися хутра якихось маленьких звірків. Що то за звірки?

Артем навіть повернув коня, щоб краще роздивитися цю незрозумілу оздобу. Варкан одразу під’їхав до нього, готовий, як і завжди, допомогти своєму другові-чужинцю. Забувши про те, що Варкан все одно не зрозуміє його, Артем запитав, указуючи рукою:

— Що то за дивні хутра висять? Що за тваринки?

Варкан простежив за його жестом і всміхнувся. Кивнувши головою, він вказав на уздечку свого коня. Здивований Артем побачив на ній такі ж самі шкірки.

— Отакі, Варкане, отакі! — ствердив він. — Що це таке?

Розумний молодий скіф не вимагав перекладу. Він підніс руку до своєї голови, швидким помахом обвів верхню її частину і немовби щось зірвав з неї. Артем мовчки дивився на нього, не розуміючи пояснення. Варкан повторив рухи — вже навколо голови юнака. Він навіть легенько сіпнув його за волосся і знову вказав на зморшкуваті шкірки на вуздечці. На обличчі його грала широка добродушна усмішка.

Артем починав догадуватися. Та невже?.. Він глянув ще раз на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.