Твори

Хвильовий Микола

...У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:

— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до-міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я...

Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст/до життя.

І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі, І знову куріли сіїновали. Але стало неспокійно.

В Дамаївілі партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.

Із повіту приїхав карний загін, І Мишко знову збирав прод-податок, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне,

тільки Оксані чудесно було.

І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч — Гандзя.

Г андзя:

— Чула... виїздить твій?

Захмарилось обличчя:

— Не знаю,

Оксані й гарно було, і погано було — чи візьре й її з собою?

Каже Гандзя:

— Не випускай: комуніст гарний — може, ожениться,... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як колись такі ж паничі теж установлювали власть* Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.

Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече» Згадувала, що комуніст їй казав»

Він такий несміливий, а каже так хороше* оо _вНа світанку після однієї солодкої ночі Мишко віддався Оксані й Оксана віддалася Мишкові» Гандзя й Павло спали, а вони не спали» Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі».о

Ах, яка тоді була чудова яіч!

У неї такі тугі зітхання, як яблука з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість і тихий сум кохання»»» Хто бував на соломі?»» Тоді було передосінньо» На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було» Ішов дух від свіжих снопів і нагадував широкі, безмежні лани» Крізь щілину жевріла зоря» Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди» А Оксана не призналася Гандзі — їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття» Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій»

Оксана вже не ходила до дощок вичікувати човна із-за коси» Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке, невідоме місто» Туди — далі-далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше» Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець — з іншої губернії»

Потім пішли дощі і зелика зажурилась» Зрізали очерет, і сумно стало на річці» В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку — голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь» Комарівка слухала ці дзвони й дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи»

Потім, іще пішли дощі»

III

Зими не було, й знову було мокро й осінньо» Мишко чекав наказу виїхати до міста й уже майже не їздив у Комарівку» Партизани вже не ховались у лісах і приходили з повинною» Ліси були нудні й жорстокі, чорні, як смерть, вишкірялись навіть» Оксана почула, що вона завагітніла» Уночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте й вона це почуває» Виходила на. вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за сорок верст Кочубеївка була), і були гони, і верстви, і тракт, істовпи, і було тоскно, і хотілося невідомого» Авдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала, і комунію лаяли, іще раз її лаяли»

Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували — і не хотілось на вечорниці. Увечері батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети — у волості їх багато,' й ніхто їх не читав, вони лежали в шафі в писаря і їх крали в нього курії, а на базарі говорили про Петлюру ⁶, про румунів, про кінець Радянської влади.

За цілий місяць Мишко приїздив один раз — і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще про щось — Оксана не пам’ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ, напівсніг, у бовдурі гув вітер, і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи...

.Л знову зими не було, і було мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.

Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:

— Піду.

І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину ⁷, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах, Мишко! Мишко!..

Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за , могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася — Комарівки не видно ₀Було тоскно й було радісно» Згадала газети, батькові цигарки й подумала:

ЦЄ Темне ЖИТТЯ, а ХОТІЛОСЯ СВІТЛОГО, МОЛОДОГО, ЯК МОЛОДИК.

Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити,

...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око, З шумом пролетів поїзд і зник у далині,

Оксана підходила до семафора.

КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...

Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі — кваліфікація,

' цвіт. Ну...

— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Гань-ба! Годуємо паразитів.

— Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім’ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє...

...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну...

І третя на другу: