Твори
Шрифт:
Другий голос:
— Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Піднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель регулятор.
3.Лопані дмухнуло вогкістю.
Ш
Мої любі читачі! — простий і зрозумілий лист.— Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити — то є творити. Да. Соловей — от як дерева здалека пухкі, а між дерев біліє, а біля дерева зарясніло — солов’ї не однаково співають, прислухайтесь. Свої Моцарти 12,
IV
Револьвер системи «браунінг» не виходив із голови. Про браунінг: Конан-Дойль 15добре знав звичайного читача: розв’язка і зав’язка, фабула, сюжет та інше. Шерлок Холмс 16. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела 17, а тим, що він лежить у столі, а в кімнаті тихо, домовинно, тим, що є «сьогодні» і нема «вчора» — далекого, несподіваного, великого, особливо на фоні «позавчора».
Карк зійшов на площу й раитом обернувся: його покликано;
— Товаришу!
Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає.
І ще раз:
— Товаришу!
Відкіля цей голос?
Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінькової революції, тривожної радості — може, глибокої, може, синьої, може, це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська 5
І що жїбув сліпвдй, вийшов з лікарні — голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби» Він після тифу» ї на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила,.
Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки*
Той пішов.
— Товаришу,— і руками повітря ловить.
Думав про радість- сімнадцятого року.
Пішов'тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.
yen
Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття,— там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальності за газету жодної, відповідальний інший.
На квартиру прийшов випусковий.
— Епйгея! *
Редактор Карк завжди: ешїгег!Випусковий товариш Шкіц і суворий, і булий член ЦК есерів 11 Був на суді — виправдали, тепер щось знає* Поклав останню коректудо підпису*
Редактор Карк:
— Сідайте, прошу.
Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від цк дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величність* Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців» За маленький' шматок»' Що ж трйста? Мовчав» І Шкіц»
Потім Шкіц запохмурнів»
— Україна»»» Да.»» Прогавили — і пішла'від нас» Україна пішла» А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі»
І ще суворіш:
— Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокості» Ми романтики»
Редактор Карк:
— Велику Французьку революцію поети робили.
Із злістю:
— Французи-— нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція» А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш» Може, вам дивно, а я кажу — не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить 19» Недарма наші культурники до Німеччини їздять» А німецької комерційності в нас і нема» І в цім наше лихо. Ми і короткозорі».» А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас» Він теж романтик» Наш народ.
Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав браунінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було:
— Центральна рада 20. Трудовий конгрес 21»
Випусковий взяв підписану коректу і в’яло промовив:
— До збачення.
Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця» І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло» В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні»*. Ну, і від статуетки віяло.
Шкіц, зачиняючи двері, сказав:
— Римський полководець»»» Дивно»
А за дверима зітхнув»
Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу й зоологічний сад.' Дорога ховається на краю міста, і на ній пасуться по-провінціальному гуси» Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара» Унизу її спідниці — шмаття, а все-таки вона лермонтівська пані, з гусарів. У неї квартирує декілька чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
— З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи?
ї ще каже:
— У мене дочка хвора, а їй не дають пайки» А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.
Це тона каже досить щиро.' Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від, реквізицій — вони лежали у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а в нього реквізицій не було.
Потім вона згадувала минуле. Із станції бігли степові гудки, і хазяйка ще говорила:
— Колись їздила в Крим... Вілла була. Горняшки буди — багато. Під’їдемо фаетоном, а еотяг уже шипить. Сядемо — гу! — і поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем — і так без кінця. На віллу в Крим. Все за тобою біжить, як у кінематографі. А тебе колисає...
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетські сфінкси — для чого? А теж гарно.
Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою:
— Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Самійло-вич...
І замислилась. Матвій Самійлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів йог<$ портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський 22. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами.