У відкритому морі
Шрифт:
— От бандитська пика! — по-російськи вилаявся дебелий солдат і зняв було автомат, але менший придержав його.
— Облиш. Тактика в нас неправильна. Їх нахабством треба брати.
— Так я ж і казав, а тобі все хитріше треба.
З почуттям досади вони побрели далі.
Низькі, кошлаті хмари нависали над балками і горами. Дощ не переставав.
— Чуєш?.. Ніби наздоганяють, — сказав Восьмьоркін.
Внизу на підйомі справді почулось нокання та скрип коліс.
— Обоз, мабуть… Сховаймося.
Друзі зійшли з дороги, пробралися крізь мокрі кущі і присіли, поглядаючи на дорогу.
Незабаром вони побачили пару великих артилерійських коней, запряжених в чотириколісний віз, накритий тентом на циганський манір. На передку сидів самотній румун у високій смушковій шапці.
— Ось і карета для пас, — весело сказав Чижеєв. — Їдьмо, Стьопо: кращої не буде.
Коні, що спокійно бігли під гору, шарахнулися вбік від несподіваної появи німців. Візник, догадуючись, що панам гітлерівцям не до смаку в дощ іти пішки, натягнув віжки, придержуючи коней, і, про всяк випадок, боязко козирнув.
Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м'яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.
Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.
— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.
— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?
— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.
— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб'єш, зате сліду не знайдуть.
Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.
— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.
— Еге, погрітись не завадило б.
Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.
Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.
Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.
Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.
В Ніниній уяві виникали собаки, що біжать по сліду, їх роззявлені пащі з вовчими іклами… Спалахи пострілів… Скривавлене обличчя Чижеєва…
«Фу, які дурні думки! — тут же картала вона себе. — Треба розвіятися».
Ніна бралася за прибирання. Але робота не радилася: віник випадав із рук, речі перекидалися.
Вечеряти сіли пізно, бо з хвилини на хвилину ждали повернення Віті з моряками. Їли мовчки і неохоче. Задзвеніла, впавши, на камені чайна ложечка, і всі насторожено підвели голови: «Чи не ввійшли в прохід печери?»
Але дзвінка не було ні вночі, ні вранці, ні ввечері.
Нінина тривога передалася й решті мешканців печери. Старики ходили похмурі і придумували собі всяку роботу, аби тільки не розмовляти з дівчатами. Навіть Чупчуренко підвівся з постелі і ні з того ні з сього почав примірятися: чи зуміє він, володіючи лише одною рукою, стріляти з автомата.
Тільки Кльоцко лежав байдужий і нерухомий. І це лякало Катю.
Вночі Тремихач з Калузьким виходили на розвідку. Вернулися вони ще більш заклопотаними й похмурими. Ніна нарешті не витримала і заявила:
— З ними щось скоїлося. Я піду в селище. Чутки швидко ширяться. Там знають.
— Як же ти пройдеш, коли такі орли не зуміли? В наших місцях, очевидно, засада за засадою. І на дорозі фари так і світяться. В селищі не можна появлятися новій людині.
— Але ж не можна сидіти склавши руки і ждати! Може, нам вдасться щось зробити.
— Для цього треба добиратися до штабу, іти тими самими стежками в ліс. Наш район, мабуть, під наглядом. Есесівці тепер винюхують кожен кілометр. Хоч би нам не довелося завалювати прохід у печеру з суші.
— Тоді тим більше треба попередити наших. Переправте мене вночі до скель. Пам'ятаєте, де торік ховали катер? Я на тузику до берега доберусь, витягну й замаскую…
— Але як же ти сама вночі? — вагався батько.
— Так, як і всі. Не думайте, що я боязкіша за вас, я ні разу не підводила. В неділю буде товкучка, господині й дівчата з виноградників підуть на базар, і я до них по дорозі пристану. Ніхто й не здумає перевіряти.
— Припустімо, що тобі це вдасться. А назад як же?
— Ви мене підождете, поки стемніє, або краще знов морем підійдете. Я буду вже біля скель на тузику з сигнальним ліхтариком.
— Е-е, дитино моя, не все ти додумала. Не можна ж залишати саму Катю з хворими. Тепер тут тільки дивись.
Чупчуренко підвівся, уважно прислухаючися до розмови батька з дочкою.
— Вважайте й мене у строю, — заявив він раптом. — Годі хворіти. Я можу нести вахту. Як трапиться біда — одною рукою відіб'юся.
— А ви не хвастаєтесь? — недовірливо спитав Тремихач.