У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Насправді ж М. Ґорький не мав тексту перекладу своєї повісти «Мати», оскільки на нього українська «Книгоспілка» у згадану пору ще не отримала дозволу. Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи. Так, приводом до написання В. Винниченком «Одвертого листа до М. Ґорького» стала незгода російського письменника дати дозвіл на переклад його творів українською мовою, про яку В. Винниченко почув від членів родини М. Грушевського у травні 1928-го року. « Побачення з Грушевськими… — нотував письменник. — Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні
Анатолій Луначарський
«Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького» був надрукований паризькою газетою «Українські вісті» 19-го листопада 1928-го року. «Літературна Україна» передрукувала його лише 10-го травня 1990-го року. « Розуміється, нічого нового і особливого в цьому факті немає, громадянине Ґорькій, — листував В. Винниченко щодо вищезгаданого інциденту. — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а „нарєчіє“. Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?
Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.
А тим часом, громадянине Ґорькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Ґорькій, що Ви вважаєте українську мову за „нарєчіє“. Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем „нарєчіє“.
В цьому слові, громадянине Ґорькій, — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Ґорькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія“ служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербурґ і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.
Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Ґорькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: „Никакого украинского языка не было, нет и быть не может“. А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.
Усім ідеологам цього закону, починаючи з Валуєва, переходячи через союз Русского Народа і кінчаючи Вами, відомо, одначе, що це філологічне „переконання“ Валуєва не помогло».
Олекса Варавва
Міжнародного скандалу з цієї історії, звичайно ж, не вийшло, але в українських радянських колах вона мала «літературне» продовження. « Відмова Ґорького вразила Олексу Андрійовича, — веде далі Ю. Смолич щодо свого приятеля О. Слісаренка, — він порахував її „барською“, вбачаючи в ній нетолерантне ставлення до української мови взагалі. А перекладач — Варавва, — вхопившись за цей лист, пустив поголоску, що Ґорький взагалі вважає українську мову лише діалектом, „наречием“. Це й призвело до скандалу, коли Ґорький, повертаючись з Капрі, заїхав до Харкова і був прийнятий українськими письменниками в Будинку Блакитного. З
Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. Варавви-Кобця, варто пояснити також, що з тривалої еміґрації на Капрі до СРСР повертався зовсім інший Максим Ґорький — вже не ворохобний автор широко друкованих «Несвоєчасних думок», у яких він таврував політику більшовиків, але упокорений майбутній учасник розбудови комунізму в мистецтві. « Ви не можете не знати того, як самі Ви колись инакше ставились до українського питання, — докоряв йому тим самим у згаданому листі В. Винниченко. — Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: „Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!“
З виданням моїх праць під Вашою редакцією справа не вийшла (з відомих Вам і мені не літературних, не політичних і не національних причин). Але Ви видавали переклади праць Коцюбинського. І з Коцюбинським Ви так само декламували своє захоплення „прекрасным, милым язиком“. І з ним Ви так само сміялися й обурювалися з тих „болванов“, які звали українську мову штучною, а весь український визвольний рух — вигадкою німців.
Все це Ви добре пам’ятаєте, знаєте, не можете не знати. Як же могло статися, що Ви, знаючи все це, все ж таки тепер самі себе записуєте до тих людей, яких так влучно самі колись характеризували? Які причини цього надзвичайно цікавого явища? Такої неймовірної зміни в Вас?»
Максим Ґорький. 1920-ті роки
Повертаючись до відвідин української делегації «Тижня української літератури» в Москві 1929-го року, слід згадати, що 12 лютого цього року українських письменників приймав у ЦК ВКП(б) генеральний секретар І. Сталін. Усі вищезгадані «непорозуміння» з приводу перекладів, мовного питання і будь-якої іншої «контрреволюції», звичайно ж, були забуті, адже головніше для української делеґації було вирішити нагальні матеріяльно-побутові проблеми. Наприклад, виклопотати в начальства технічне устаткування для щойно збудованого кооперативного письменницького Будинку «Слово» у Харкові. Тому запобігали перед всесоюзним начальством, як могли.
« Тепер іще запитання: — звертався І. Сталін до українських письменників, — чи погано перекладають російські літературні твори?» Гукали із залі: « Зовсім не перекладають, мало й погано». « Ви, товариші, очевидно, також гpiшите у цьому сенсі, — докоряв генсек. — „Бруски“ не читали, Коробова не читали, „Катя Долґа“ Коробова — не читали». Зала ворохобилась: « Ні, читали». Натомість І. Сталін не вгавав: « А, наприклад, Біль-Білоцерківського у вас, мабуть, через пиху не перекладають українською». Але й аноніми із залі не здавались, відчувши, що бити цього разу не будуть: « Кіршова „Рейки гудуть“ давно вже йдуть. „Розлам“ давно іде». Більше того, на питання І. Сталіна щодо стану справ у Галичині І. Кулик відповідає у тому ж вірнопідданському дусі, наслідуючи горезвісний стиль міністра Валуєва: « Але я хочу на одному моменті наголосити, щодо леґенди про галицьку мову. Це річ, що страшенно заважає працювати. Ніякої галицької мови, крім мови Шевченка, нема». І тому, коли із залі питаються, чому « стало майже за традицію в російській літературі виставляти українців якимись дурнями й бандитами, і в „Штормі“, наприклад, українця виставлено справжнім бандитом», генсек небезпідставно вирік: « Можливо. Але між іншим, це залежить також від вас».