У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Більше того, такі ж риси літературного відлюдництва В. Свідзінського мало його цивільне життя. Твердження В. Шевчука, мовляв, « леґендою треба вважати думку, що В. Свідзінський практично не брав участі в літературному житті», сьогодні слід сприймати за чергові намагання притягти «образ поета», що туго піддавався радянській дійсності, під літературознавчі креслення «перебудовчої», а згодом «незалежної» доби. Насправді ж усе було інакше. Окрім частих відвідин родини Пілінських в письменницькому Будинку «Слово», В. Свідзінський майже ніде не з’являвся. Як згадує дочка поета, до батька під описувану пору навідувався на далеку харківську Основу хіба що В. Сосюра,
Але життя брало своє, і притягнення ним поета до «активної діяльности» ставало на очі. Зрозуміло, що повністю відповідати тогочасним літературним канонам він не міг, так само, до речі, як і завжди. « Взагалі я оце сидів і думав, Олено Михайлівно, — листував Свідзінський до Чілінгарової ще 1932-го року, — що мені як лірикові — уже кінець, „Лета шалунью рифму гонят“. (Жалко, що не можу сказати про себе продовження цих слів: „лета к суровой прозе клонят“)». Того ж року Свідзінський взявся за античні переклади: « Свого Аристофана перекладав мало, мляво і неохоче… Наслідуючи М. Рильського, багато часу провів над вудками…»
Слід зауважити, що у своїй втечі до офіційного перекладання В. Свідзінський не був одинокий. Під описувану пору це була рятівна практика багатьох «попутників» пролетарського літпроцесу. «Революційні» мемуари Люїзи Мішель про Паризьку комуну береться перекладати осміяна у тогочасних фейлетонах « крокодилиця від поезії» X. Алчевська. До цієї ж затишної гавані також заходить один з непевного щодо офіційної лінії партії «грона п’ятірного» неоклясиків М. Терещенко. Переклади комедій Аристофана «Оси», «Хмари» й «Жаби» були здані В. Свідзінським до Держлітвидаву аж на початку 1937-го року. Вийшли друком у 1939-му.
Але цього також виявилося замало для тодішнього загальнокультурного процесу по-тичинівськи « цілувати пантофлю Папи». Пригнічений обставинами суспільного й особистого життя, Свідзінський радо хапається за чергову рятівну соломинку, підкинуту йому керманичами офіційної літератури. У травні 1935-го року, після того, як М. Бажан високо підніс його як поета на розширеному пленумі Харківського правління Спілки радянських письменників, знетямлений лірик радо береться за пропонований В. Кузьмичем переклад книжки А. Барбюса «Сталін». « Сумна альтернатива, — коментує він цей крок у листі до О. Чілінгарової, — або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом».
Обкладинка книги Андре Мальро «Antimemoirs». Лондон. 1968 рік
З уваги на вищесказане, видається сумнівним наразі останнє в часі припущення дослідника творчости В. Свідзінського В. Яременка про те, що панегірик Сталіну «Нищитель рабства, темряви гонитель…», який увійшов до наступної збірки «Поезії» (1940) В. Свідзінського, нібито належить перу Ю. Яновського. Мовляв, у такий спосіб він допоміг своєму неповороткому приятелеві «пробити» книжку в друк. До того ж, виходила вона, бачте, у щойно окупованому більшовиками Львові, тож пропаґандистська мета вимагала показу представника старої ґвардії поетів, який підтримує правлячий режим.
Насправді ж Свідзінський цілком щиро намагався вписатися у повсякденну пролетарську
Вугілля в горні
Людина є тією єдиною у світі істотою, яка знає, що муситиме померти, тому можна сказати, що вона — це усвідомлення своєї смерти.
— Людина, Сергію Степановичу, складніша за мишу, ви вже не сперечайтеся!
— Може, і складніша, — знехотя погодився він.
— А ви, я бачу, не згодні? — запитав майор суворо і поплескав себе по кобурі з макаровим.
У книзі своїх спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця» Ю. Смолич значив: « Про загибель Свідзінського тоді ж, у перші місяці війни, в лиху годину окупації України, українські націоналісти, що заповзялися вислужуватися перед гітлерівцями й під їхньою зверхністю заливали брудом і наклепами усе радянське, пустили дурну, провокативну поголоску, ніби Свідзінського, мовляв, „спалили більшовики“. Немов був він заарештований, замкнений з іншими репресованими в якійсь клуні, чи що, і клуню цю підпалено. Брехня пішла від самого початку: Свідзінський заарештований не був».
Слід визнати, що брехня, справді, пішла від самого початку, але від самого Ю. Смолича, який, не змигнувши оком, брехав у своїх спогадах ще й про таке: « Ми запропонували евакуаційні талони й Володимиру Юхимовичу. Але Володимир Юхимович талони прийняти відмовився, пославшись на сімейні обставини; дружина лежала тяжко хвора, нетранспортабельна, і він залишити її не міг. Тож просив відкласти евакуацію, аж коли дружині полегшає, сподіваючись, що місто взагалі не доведеться віддавати ворогові». Насправді ж дружина Свідзінського, як знати, померла ще в 1933-му році, і Смолич, будучи головою місцевого письменницького осередку, не міг цього не знати.
Також, видавши свої спогади в 1972-му році, не міг Смолич не знати й про реабілітацію В. Свідзінського « за відсутністю складу злочину» в 1964-му році. Отож брехав він і про те, що поет заарештований не був. Адже в тексті реабілітаційної справи чітко зазначено: « Свідзінський Володимир Єфимович, 1885 р. н., уродженець с. Маяново, Вінницької области, українець, письменник, БУВ ЗААРЕШТОВАНИЙ 27.09.1941 р. ЗА ЗВИНУВАЧЕННЯМ В АНТИРАДЯНСЬКІЙ АҐІТАЦІЇ» (виокремлення моє. — І. Б.-Т.). Далі пропонувалась одна з версій загибелі поета, якій на довгі десятиліття судилося стати офіційною: « У зв’язку зі станом воєнного часу евакуйований вглиб країни. Загинув під час пожежі 13.10.1941. в с. Бутирки Курської области».