Укус огняного змія
Шрифт:
«Я ВСЕ БАЧУ».
Розділ шостий
БАБАЙ
Той вечір надовго закарбувався в пам’яті. Я не закричала, ні, змусила себе притлумити жахний лемент, хапливо згребла зі столу сірники й у лазничці вкинула в унітаз. Сірники пряжили [4] мені долоню, і доки я не злила воду, здавалося, що й досі горить шкіра, де її торкнулися шматочки дерева. Потім я довго стояла над вмивальником, витираючи чоло і щоки мокрою серветкою. Час було визнати, що ні напис, який проступив під парою, ні набридливі погляди в спину, ні сьогоднішня витівка не привиділися
4
Пряжити — палити, пекти.
Нарешті я підправила туш, що посипалася з вій, і була готова зустрітися віч-на-віч із тим, хто лишив для мене епістолу.
Коло підозрюваних окреслилося. Зустріч із Ростиславом уже не видавалася випадковою… Втім, хто знає? Будинок величезний, дверей ніхто не замикав, а якщо порахувати ще й усі чорні ходи-виходи, злодій міг проникнути непоміченим… Тільки твердло в мені переконання, що я не помиляюсь і що ворог зараз сидить у вітальні та робить вигляд, буцім ні до чого не причетний. Що ж, забавки у потемках закінчилися, прийшов час чесного двобою. Зрештою, мені й обрати треба всього-на-всього з п’ятьох людей!
Вимкнувши воду, я вийшла з лазнички і повернулася до вітальні. Ростислав усміхнувся, вказуючи мені на порожнє місце за столом, поруч із ним, і грайливо мовив:
— Ми вже зачекалися. Випити хочеться — страх!
У веселому голосі мені вчулася помислива фальш.
Я сіла і скосила на нього очі. Рум’янець проступив на його вилицюватих щоках, а в рухах була нервовість, скутість. Так, начебто він очікував від мене якогось слова, дії, котрі б повідали йому, чи справив напис достатнє враження. Хоча, стривай, ти не перебільшуєш, жінко? — спитала я себе, міцно стискаючи келих. Сидить мужчина, оповідає анекдот, пані й панове вибухають реготом, а ти всюди шукаєш підступ?..
Але он гляньте на Ірину, яка не сміється в повну силу, а тільки робить вигляд, що потішена. Очі її холодно блукають із предмета на предмет, то на вікні застигнуть поглядом, то на чиїхось руках зупиняться. І все вона про щось міркує, щось обдумує, ніби й присутня тут, а думками — десь далеко. Хто вона, ця дивна пані? І чому я опинилася в її компанії, хоча навіть не знаю, де вона працює, чим захоплюється, чи є в неї діти, скільки їй років… Ледь означені темні кола під великими очима — вони від літ чи від важкої таємниці, яку вона змушена нести в собі?..
— … А реклама! — скрикує Ростислав, продовжуючи розмову, що з неї я випала кільки хвилин тому й тепер не доберу, про що мова. — «Світ кушеток — сядемо всі!»
— А оця вам не траплялася? — вторить йому Ілля Дерихвіст. — «Запрошує сад рідких рослин». А також твердих і газоподібних…
Дивлюсь на Іллю прискіпливо. Очі ховаються під волохатими бровами, вуста — за вусами й коротенькою борідкою. Блазнює й підтрунює над співрозмовниками. Регоче. Але пальці чомусь нетерпляче тарабанять по столу, і хоча звук приглушений скатертиною, підозріле збудження їхнього господаря змушує моє серце стискатися: а раптом?.. Він кепкує з рекламістів, а мені мариться — з мене. Він дивиться на Ростислава, а мені верзеться — на мене. Він плескає дружину по руці, а моя долоня холоне, мов її торкнулося щось слизьке, небезпечне…
А який непевний цей Пилип Прокопович! Сидить насумрений, час до часу буркоче щось собі під ніс, коли зрідка загоряється перебігом розмови, говорить — як рубає. На всяку подію у нього своя думка, відмінна від інших. І точку зору свою він викладає з притиском, наче
— А я минулої неділі на виставку котів ходила, — цвірінькає Дюймовочка-Людмила, — в Києві, в тому ще радянських часів дитячому палаці, що на схилах Дніпра. А на дверях — оголошення: «Вхід із тваринами суворо заборонений»…
От Людмила — метелик, а не жінка. Цілий вечір усмішка не сходить із вуст, посуд допомагала носити на кухню, кожному за вечір устигла зробити комплімент. Мені сказала, що читала книжку в моєму перекладі і була в захваті. Ростиславу муркнула, що вдячна за подарунок, не знаю вже який. Ірину довго тримала за руку: роздивлялася перстеник і хвалила незаздрісно… Та чому мені зараз навіть у цій безхитрісній жінці вбачається підступ? Вона, між іншим, могла абсолютно спокійно кілька хвилин перебути на кухні, в мене за спиною, я-бо через шум води нічого не чула, а компанію у вітальні її відсутність зовсім би не насторожила…
— …А чому ти вирішив, що держава зобов’язана це робити? — тим часом холодно промовила Ірина. Розмова знову вже перескочила на інший предмет, а я ще й досі не була здатна дослухатись і брати в суперечці участь. — Держава займається економічною розбудовою країни, а гуманітарна сфера державою не повинна взагалі регулюватися…
— Зачекай, зачекай! — перебив її Ростислав і, зібгавши серветку, почав стирати неіснуючі плями зі столу. — Ти робиш помилку, об яку ми вже понад десять років перечіплюємося: недооцінюєш першочерговість культурної політики для національної безпеки країни. Все економісти прив’язуються до піраміди Маслоу, мовляв, забезпечимо потреби тіла, тоді й про душу подумаємо… А чому не розглядати духовні запити людини, як первинну потребу? Чи ніхто ніколи не пробував проаналізувати, скільки часу наші пращури присвячували вечорницям, звідки у нас таке розмаїття веснянок-колядок, відкіля стільки народних пісень, такі багатющі традиції і ритуали?.. Що це, як не доказ того, що запити духу, либонь, важливіші за фізичні запити, бо ми забаганки тіла набагато краще навчилися вдовольняти, ніж, приміром, сто років тому, а де ж той напророчений Маслоу розквіт культури?..
— Ти мені скажи, от з яких грошей твої бідаки-краяни з високими культурними запитами купуватимуть книжки або платитимуть за театр, доки у нас ВВП на душу населення — дві чи три тисячі доларів? І це при тому, що левова частка з цих кількох тисяч зелених припадає на душу переважної меншості населення…
— Ні, — заперечував Ростислав, — дурниці плетеш! Зайди в метро — всі з книжками. Тільки з чиїми книжками? Українськими?..
— Не треба перекручувати! — холодно відтяла Ірина. — Я не проти того, щоб культура у нас розвивалася, лишень робити вона це повинна ринковими методами, як в усьому світі.
— Тільки не кажи мені про увесь світ! У Британії та Норвегії нульова ставка ПДВ на книжки!..
— А давайте, — втрутився Ілля, — введемо податок на горілку — три копійки з пляшки на бідність нашій книжці. Уявляєте — тридцять мільйонів проданих пляшок на місяць множимо на три копійки — отримуємо дев’ятсот тисяч гривень. Вистане нам?..
Ці люди запросили мене на вечірку. Прийняли мене, як свою. А я на них думаю казна-що. Мені зробилося зимно.
— Відвезіть мене, будь ласка, додому, — тихо попросила я, — пізно вже…