Укус огняного змія
Шрифт:
Ні, не можна, не можна, не можна!
Краще он дивись на залізні скоби в стіні, які ведуть нагору, до ґрат. Якими сюди за деякий час спуститься Пилип Прокопович… чи не спуститься? Має ж він остерігатися? А раптом мені до рук потрапив відламок бетонного блоку, і щойно мій викрадач спробує спуститися по мене, як дістане по голові?
Що тут говорити! За кілька годин я, змерзла й застуджена, сама віддам усе на світі, аби тільки опинитися поза межами просторого, проте надійного гробівця.
Мене тягнуло до круглого отвору в стіні, як на налигачі. Що незвичайного було в тому продухові,
Боже, що це?! Цього не може бути! Погляньте, старий бункер, яким купу років ніхто не користувався, тут уже навіть содою не пахне, інакше б у мене давно почалася страшна алергія… Я пошкребла пальцем довкола труби.
Врятована, врятована!
Не цемент — пінобетон! Насос встановлювали не так давно!
Здерши з ноги черевик, пританцьовуючи на місці, щоб не ставати цілою стопою на холоднючий бетон, я гупнула в стіну твердим пластмасовим підбором. Піддається! Господи, невже, невже?.. Але що робити з трубою, яка стирчить точнісінько посередині?
Спочатку я дерла пінобетон підбором черевика — більш-менш обережно, щоб не порвати взувачку на шматки. Сіра маса корилась, але повільно. У мене трусилися руки — так, ніби Пилип Прокопович мав з’явитися будь-якої миті. Потім я плюнула на цілісність черевика й загилила підбором у стіну. О, справа рушила веселіше!
Пінобетон зминався й кришився. Якби з розгону добряче садонути плечем, в пінобетонній стіні запросто можна пробити пристойну діру. Мої заокеанські друзі якось мені це продемонстрували — цілком випадково, звісна річ. Але тут я не могла розігнатися: труба! В усьому винна труба! Як вона мене дратує! Та зараз я про неї не думатиму. Ця діра, залита пінобетоном, — мій єдиний шанс.
От якби мені зараз кувалду! Або тротуарну плитку в руки! Або хоча б каменюку! Та в мене був черевик, на якому підбор уже тримався на чесному слові, і рішучо зціплені зуби. Зрештою, подерті шкіряні рукавички і один черевик — смішна ціна за свободу.
І коли разом зі шматком пінобетону тріснула й провалилась у пітьму стара залізна труба, я навіть не встигла зрадіти. Діловито зняла куртку й просунула в отвір. Хотіла пролізти ногами вперед, вже сіла на холодну долівку, та потім передумала. Полізла головою. Десь там має бути насос, якщо ще не розібрали.
Тіло ковзнуло вперед. Долоня торкнулася твердого, але рука не змогла втримати вагу тулуба, підломилась, і я впала на плече.
Кажуть: біль прошив тіло. Ні, то було не зовсім таке відчуття. На мить мені здалося, що в плечі вибухнула сигнальна ракета, що замість плеча в мене зараз — феєрверк гарячих іскор.
Оговталася тільки тоді, коли змогла перевернутися на другий бік. Не знаю, як мені це вдалося: деякий час узагалі не усвідомлювала, що роблю. Потім ліва долоня машинально потяглася до плеча, стиснула його, почала масувати. З подивом я відчула, що права рука рухається, хоч у лопатці все ще болить нестерпно. Якщо я там щось і звихнула, зараз мені
Намацавши в суцільній пітьмі куртку, я швидко вдяглася. Поправила черевик, хоча що вже тепер: підбор от-от відвалиться. Потім так само навпомацки знайшла два уламки пінобетону, один зі шматком труби всередині, другий — менший — чистий, і загнала їх назад у діру. Хай криво, хай абияк — досить створити ілюзію цілісності…
Над головою — відчинений люк. Певно, кришку давно вкрали на металобрухту. На що б таке стати, аби дістатися жаданого отвору? Я роззирнулась — і під стіною натрапила на кілька дивних пакунків — начеб із книжками. Я здивувалася: який дурень поскладав книжки у неопалюваному приміщенні? Наосліп я роздерла обгортку на верхньому пакунку й намацала стос паперу. Здається, не книжки — якісь рекламні листівки. Думка про те, що листівки можуть бути пов’язані з убивцею, витягнула з голови іншу думку: чекай, а чого я весь цей час мучилась у темряві? У мене ж є сірники!
Покопирсавшись у сумці, я дістала коробок і тернула перший сірник. І зразу хитке від протягів полум’я вихопило на малюнку злу мармизу хлопа в бандерівському однострої, з тризубом на кашкеті й свастикою на рукаві. Я зі злості плюнула.
Роздерла іншу пачку — ті самі бандерівці зі свастикою. Третій пакунок — і раптом картинка: бандитського вигляду хлопи у шкірянках топчуть синьо-жовтий прапор. На задньому плані — вокзал і назва великого східноукраїнського міста. З якої підпільної друкарні ця гидота? Навіщо?!
Я роздерла ще один пакунок. Кавказької зовнішності жіночка в чорному ховає під плащ бомбу. Поруч у пісочнику бавляться біляві невинні діти… Ось як воно робиться — розбрат і розкол! Отже, Пилип Прокопрвич таки причетний до тих великих грошей, якими купується світове панування? Але ж він зовсім, зовсім не схожий на…
Я дерла пакунки, розкидала листівки. О, зараз ми влаштуємо невеличкий феєрверк! Коли не лишилося жодної цілої пачки, я розворохобила аркуші, щоб краще горіли, й піднесла запаленого сірника. Спершу аркуші боролися, не хотіли горіти, проте зайнявся перший, від нього другий, третій — і вже в низьку стелю б’ється полум’я, гуде від протягів.
Ставало гаряче. Треба робити ноги.
Хотіла б я подивитися на обличчя Пилипа Прокоповича, коли він прибіжить на пожежу, зазирне у бункер — і побачить голі бетонні стіни, крізь які характерницьким способом вивітрилася його бранка.
Засніжена дорога передмістя. До Києва — кілометрів тридцять, не менше. Пів на шосту ранку. Скоро виїде в рейс перший автобус. Але доки він вирулить зі своєї присипаної снігом, приспаної морозом стоянки, я тут остаточно задубну. Треба просто йти. Спершу дійти до центру містечка. Якщо хутко переставляти змерзлі ноги, це не має забрати більше, ніж півгодини, ще й зігріюся. Потім дочекатися автобуса. А краще — в темпі шурувати далі. У цьому містечку мені страшно і прикро затримуватися. Не можу я подзвонити Ростиславу, щоб він урятував мене з халепи: я не йму йому віри. Огидне почуття розчарування прокралося в серце ще там, у бетонному бункері, і точило його зсередини…