Укус огняного змія
Шрифт:
Слідчий відібрав у мене світлину й довго її розглядав, повертаючи то за годинниковою стрілкою, то проти. Йому, мабуть, уперше потрапила подібна справа. Це не п’яна різанина, це цікавинка, майже як у романі. От тільки сам факт убивства відтручує — коли стикаєшся з ним у реальному житті…
— На цьому знімку змію найкраще видно, — пояснив слідчий. — Хоча, коли я передивлявся альбом, у мене закралася підозра, що загибла навмисне виставляла браслет напоказ. То рукав підтягне, то голову підіпре долонею, і все лівою, то бокал тримає лівою рукою, і зап’ястя поверне так, щоб змію краще видно було. Ніби вона прикрасу щойно отримала в подарунок, і хизується, і
Коли б знала тоді, яку роль відіграє срібна змійка в моєму житті, хтозна, як би я повелася. Та хіба ми вміємо відчитати магічні знаки долі? Замість того, щоб тікати просто зараз подалі від чаклунського браслета, я легковажно марила собі, як чудово пасувало б срібло до мого власного тонкого зап’ястя, і як легенько відсмикувала б я рукав светра, щоб покрасуватися срібною гадиною, котра от-от заковтне свій хвіст.
Хлопчина-слідчий тяжко зітхнув і відпустив мене.
Повз чергового я просто пролетіла. Перепустку пхнула йому, не підводячи очей, а сумку так міцно притисла до боку, що навіть якби всі працівники відділку спільними зусиллями намірилися видерти її з моїх рук, могли хіба що пошматувати на клапті, бо цілою я б її не відступила.
Отак із опущеною головою, розштовхуючи людей, я плигонула до дверей, не розрахувала, що вони відчиняються не назовні, а до мене, й лобом врубалась у старе лаковане дерево. Господи, забери мене звідси просто зараз, хай я западусь під землю або випаруюся!
Хтось підтримав мене за лікоть і обережно, як велике цабе, вивів надвір. Я намацала в сумці триклятущий пістолет, готова позбутися його просто зараз, викинути на смітник, проте тільки-но уявила, як дістаю його тут-таки на зупинці тролейбуса, на очах у заціпенілих людей, — і дрож прошив мене. Ні, ще раз так осоромитися — крий Боже!
Поплескуючи сумку по круглому боці, я начепила безтурботний вираз на обличчя, хіба що не засвистала якої-небудь веселенької мелодії, і рушила до метро. Думала про срібну змійку і про незнайомку, ще й досі не поховану, і серце мені дивно стискалось од відчуття несправедливості, нереальності того, що відбулося.
І тоді мені наверзлося, що знову на протилежному боці вулиці хтось зачаївся за рогом скляної будки «Преса» й пасе мене очима. Кілька разів я спідлоба глипнула туди, проте нікого не уздріла. Нахабно обернулась і довго розглядала людей. Усі були перейняті власними справами й не звертали на мене жодної уваги. Я посунула далі, тільки лишилося тривожне відчуття десь у нутрі й тримало тіло в напрузі, доки я їхала в метро, доки задивлялася на прикрашені різнобарвними гірляндами вітрини, доки розглядала новорічні листівки: от іще б таку придбала, а цю, а ота ж яка кумедна!.. — тільки я вже всіх привітала…
Але вдома це відчуття розвіялося. Передивившись рекламні листівки, які хтось щедрою рукою всипав мені в поштову скриньку, й пересвідчившись, що новорічні знижки вже вступили в силу, я ухвалила єдино правильне рішення: просто сьогодні накупити рідним і друзям новорічних подарунків, щоб потім, коли всі бігатимуть по крамницях, висолопивши язика, стиха собі підсміюватися над ними.
Чи то я напилася гарячого чаю, чи дійсно в помешканні моєму жаром жарив радіатор, але спека стояла неймовірна. Пару годин провітрювання нікому не зашкодить. Прочинивши вікно в кухні, я швидко зібралася й, ускочивши в пухову куртку, вийшла з хати.
Свіжість морозного повітря вдарила в обличчя. Поодинокі сніжинки сідали на тротуар, але не
Зробивши перше коло по крамниці, обстеживши найдетальнішим робом усяку цікаву річ, що згодилась би на подарунок, я готова була до короткого перепочинку. Зимовий сад приманював мене, як сир — дурну мишку у мишоловку. Всівшись на лавці й витягнувши ноги, вдихнувши запах тропічної зелені, я скинула теплий кашкет і блаженно заплющила очі. Скоро Новий рік. Ну, не так скоро, ще понад три тижні, але ж хіба це термін! Як не крути, а ми з народження, на генному рівні звикли лаштуватися до Нового року, як до грані, межі, рубікону, що відділяє старе життя — від нового. До новорічної ночі готується нова сукня, роздаються напередодні всі борги й пробачаються всі провини…
— Добродійко! Зробіть собі фото на згадку!
Розплющила я очі не так від настирливого голосу, як від чогось, що вчепилося мені в плече. Я повернула голову й побачила середніх розмірів білого набурмосеного папугу, який перебирав кігтистими ногами в мене на плечі. Пику він при цьому мав зосереджену, немов обдумував, куди найкраще мене дзьобнути.
— Ти хто? — спитала я мимоволі.
— Дон Хозе Перейра, — відповів папуга, не змигнувши оком.
Господар папуги націлював на мене фотоапарат і заохочувально всміхався.
— Хочете — моментальне фото, поляроїд. А хочете, можу на цифру зняти, а післязавтра отримаєте… Я тут щодня буваю. Зважуйтеся! — припрошував фотограф. — Вас папуга сам обрав!
Дон Хозе Перейра випнув груди. Якби не дещо обскубане пір’я на спині, яке надавало папузі схожості з дворовим задиристим когутом, білий пташок мав вигляд симпатичний. Я простягнула до нього палець, щоб торкнутись, і він одчайдушно клюнув мене.
— Ой!
Але насправді було не боляче — так, легкий щипок. Дон Хозе Перейра, мовби нічого не сталося, відвернув голову.
— Він у вас завжди такий кусючий? — звернулася я до фотографа.
— Ні. Він просто образився, що ви й досі не згодилися на фото. Він вважає, що дуже фотогенічний.
— Дон Хозе Перейра дуже фотогенічний, — підтвердив папужка. Я не могла встояти перед його чарівливістю.
Фотограф прискіпливо оглянув мене, заткнув мені одне пасмо за вухо, з другого боку, навпаки, здибив волосся, наказав отак і застигнути і відскочив на два кроки. Довго прицілювався, а я розтягувала губи в усмішці й косувала на папугу, який мостився на плечі. Що-що, а позувати він точно умів: голову повернув упівоберта, пір’я розпушив і, надимаючи груди, чекав на відповідальний момент.
— Усміхайтеся! Знімаю!
Блимнув спалах — аж я ледь не осліпла. Дон Хозе Перейра переступив у мене на плечі з ноги на ногу.
— Дякую, — почула я над вухом. Папуга, схиливши голову, заглядав мені в око.
— Вам дякую, — мимохіть відповіла я, зненацька шанобливо звернувшись до папуги на «ви». Дон Хозе Перейра і не збирався злазити з мого плеча.
— Він тут сумує, — пояснив фотограф. — Влітку ми на Хрещатику, і людей повно, і колеги мої — хто з мавпою, хто з ким, тож йому веселіше. А тут він усе зі мною та й зі мною, ще й фотографуватися мало хто хоче. Всі ж запаковані по саме підборіддя у кожухи та шуби, а тут — папуга з південного лісу… А ви йому сподобалися!