Відчай
Шрифт:
11
Наступного дня Ісаєва перевели в іншу камеру; не встигли наглядачі зачинити двері (його зразу здивувало щось у цій камері), як стрімка, мов постріл, здогадка відторгла здивування: перед ним був виснажений, посивілий, лимоннолиций Рауль Валленберг.
Він стояв під віконцем, що ледь пропускало світло, притулившись до стіни так, неначе хотів утиснутися в неї, зникнути, і невідривно дивився на двох наглядачів:
Тільки одвівши погляд від обличчя Валленберга, Максим Максимович зрозумів, що його здивувало: стіни і навіть двері були оббиті повстю; койки-дерев'яні, розхитані, мабуть, в'язень намагався розбити голову об стіну, подумав Ісаєв, нещасний хлопець…
— Здрастуйте, — сказав він по-російськи.
Валленберг мовчки кивнув.
— Російської ще не вивчили?
Валленберг, не розуміючи, знизав плечима, уважно вдивляючись в обличчя Ісаєва; потім спитав по-німецьки:
— Ми не могли з вами десь зустрічатись?
Ісаєв відповів по-англійськи:
— Ми зустрічались… Чи то в вашому берлінському посольстві, чи то на Вільгельмштрасе, в міністерстві закордонних справ, у Вайцзекера… І, будь ласка, не говоріть зі мною про вашу справу, я не відповім на жодне ваше запитання і не дам жодної поради: кожне наше слово записується…
Валленберг усміхнувся:
— Я знаю… Мені підсаджували багатьох… Тільки вони… Спочатку я взагалі нічого не розумів, тепер — знаю, що й до чого… Ви відмовляєтесь говорити зі мною взагалі? Чи знайдемо якусь нейтральну тему?
— Нейтральну тему знайдемо… На ваш розсуд…
— Останні сім місяців я сиджу один… Почав розмовляти сам з собою… Перший крок до шизофренії…
— Зовсім ні… Кожна людина завжди говорить сама з собою. Не має значення — в думці чи вголос.
— Гадаєте, я ще не став пацієнтом лікаря для божевільних?
— Я не психіатр, пане Валленберг…
— Ви не відрекомендувались… Як мені до вас звертатись?
— Називайте мене співкамерник. Так буде краще — насамперед для вас… «Містер співкамерник» — чудове словосполучення…
Помітивши книжку, що лежала на койці Валленберга, здивувався:
— А мені відмовили користуватися бібліотекою… Ви — щасливчик…
— Це Біблія… Чудове видання, дивний подарунок головного слідчого, бо ця література тут заборонена.
— Дозвольте подивитись?
— Звичайно… Ви шотландець чи англієць?
Ісаєв сухо відповів:
— Я співкамерник… Ми ж домовились… Гаразд? Вам удень лежати дозволяють?
— Останнім часом дозволяють… Раніше я стояв… Ви давно тут?
Ісаєв узяв Біблію, ліг на свою койку, почав гортати сторінки; зразу звернув увагу на те, як хтось відкреслював на полях нігтем цілі фрагменти.
У двері забарабанили:
— Ув'язнений номер сорок, вам удень лежати заборонено!
Ісаєв, начебто не зрозумівши наглядача, запитливо подивився на Валленберга, який все ще стояв під віконцем з «намордником»; той знизав плечима:
— Мені отак кричали перші півтора року… По-моєму, вимагають, щоб ви встали…
— Ви ж не знаєте російської…
— Це не обов'язково… Вам пояснять інакше…
— Лежати заборонено! — повторив наглядач. — Ясно?! За порушення режиму відправимо в карцер!
— Вас у карцер саджали? — спитав Ісаєв. Валленберг відповів, усміхнувшись:
— Тут у карцери ставлять, співкамернику… Це шафа, яка повторює людське тіло; на другу добу ви втрачаєте свідомість… Склянка води і шматок хліба на день… Мій дядько так мріяв схуднути… Намагався якнайменше їсти, дві години на день скакав на моєму Паулі, страшенно норовистий жеребець, плавав, дві години робили йому масаж — нічого не помагало бідолашному… Йому б три дні карцеру, чудова метода, щоб схуднути…
«Дурнику, — співчутливо подумав Ісаєв, — навіщо ти даєш стільки подробиць тим, хто тебе слухає? Жеребець Пауль — солодка подробиця, її можуть використати через два-три місяці, коли ти забудеш про те, що сам назвав свого жеребця, тебе ці подробиці можуть ошелешити, — як дізналися?! Ось-тоді тебе й почнуть шпигати запитаннями…»
Ісаєв притулився до стіни; як добре, що оббито повстю, в спину не вповзає могильний холод. Несподіваний подарунок, подумав він, дивно, чому мені не дозволяють лежати? В моїй камері цього не забороняли, мабуть, гра вже почалася — з мене роблять жертву, підкреслюючи блага, дозволені Валленбергу. Що ж, нехай собі… Вони грають, і ми пограємо…
Ісаєв знову почав гортати сторінки, звертаючи увагу на сліди нігтя; я так ворожив, згадав він, немає нічого надійнішого, ніж ворожіння на Біблії, велика книжка, кожен рядок таїть у собі багато думок…
— Ваші помітки? — спитав Ісаєв, кивнувши на відкриту наугад сторінку.
— Мої легенькі… Я відкреслював мізинцем, другі, різкі, — генерала Власова, він непогано розумів німецьку…
— Зустрічались?
— День у камері і тричі на очній ставці.
Ісаєв помітив глибокий, гострий ніготь у «Книзі Пророка Єзекіїля»:
«Сину людський, Ізраїлів дім — вони жили на землі своїй, та й занечистили її своєю дорогою та своїми вчинками… І вилив Я гнів Свій на них за ту кров, яку вилили вони на землю, та бовванами своїми занечистили її. І розсіяв Я їх серед народів, і вони були розпорошені по країнах. За їхньою дорогою та за їхніми вчинками розсудив Я їх. І коли прийшли вони до тих народів, куди поприходили, то зневажили святе Моє Ймення, коли стали до них говорити: «Вони — народ Господа, та з землі Його повиходили!» І змилувався Я над Своїм святим Ім'ям, що його зневажив Ізраїлів дім серед народів, куди вони поприходили…»
Чітке відкреслення Власова обривалося саме тут; за цим ішов акуратний, ледь помітний мізинець; Ісаєв мимоволі подивився на руки, що безсило висіли вздовж тіла Валленберга: довгі, тонкі пальці, синюваті нігті, як у всіх, хто хворіє на недокрів'я, досить рівно підрізані (невже йому дають ножиці? Ні, мабуть, обкушує, як і я, тільки в нього це краще виходить; а втім, зрозуміло: він сидить уже не перший рік, досвід — діло наживне, навчусь і я, якщо не шльопнуть у найближчі тижні).