Хотіла б я уплисти за водою, немов Офелія, уквітчана, безумна. За мною вслід плили б мої пісні, хвилюючи, як та вода лагідна, все далі, далі… І вода помалу мене б у легкі хвилі загортала І колихала б, наче люба мрія, так тихо, тихо… Я ж, така безвладна, дала б себе нести і загортати, пливучи з тихим, ледве чутним співом, спускаючись в блакитну, ясну воду все глибше, глибше… Потім би на хвилі зостався тільки відгук невиразний моїх пісень, мов спогад, що зникає, забутої балади з давніх часів, – в ній щось було таке смутне, криваве, та як згадати? Пісня та лунала давно, давно… А потім зник би й відгук – і на воді ще б колихались тільки мої квітки, що не пішли зо мною на дно ріки. Плили б вони, аж поки в
яку сагу спокійну не прибились до білих водяних лілей, – там стали б. Схилялися б над сонною водою беріз плакучих нерухомі віти, у тихий захист вітер би не віяв; спускався б тільки з неба на лілеї і на квітки, що я, безумна, рвала, спокій, спокій…
3.12.1900
«НІ! Я ПОКОРИТИ ЇЇ НЕ ЗДОЛАЮ…»
…Ні! я покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги повстала, ні маски не вмію накласти на неї, ні в ясну одежу убрати не можу, – б’є чорними крильми, мов хижая птиця, і ранить, як тільки я хочу приборкать її силоміць. Гей, шаленая пісне! і в кого вдалась ти така непокірна? Дивись, я сміюсь, коли серце ридає, і погляд, і голос мені покорились, я тиха, спокійна. А ти? – наче вітер! Нема тобі впину. Тобі все одно, що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі, що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі, що темнії хмари в хаос помішаєш, що вбогу хатинку, останній притулок важкою лавиною скинеш в безодню, – тобі все одно! Той нехай собі плаче, хто іскру лишив на шляху необачний, хто човен непевній воді доручив, хто вийшов в дорогу темненької ночі, хто вбогу хатину, останній притулок, поставив високо над краєм безодні, – вдалась ти крилатою, мусиш летіть! Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю, на щастя чи на горе тая воля, та я ще не скувала їй кайданів; не знаю я, де взять на них заліза і на якім вогні вони куються. Та певне вже – кувати не кувати, а прийде час-година – розпадуться. І стрепенеться визволена пісня, і вирветься з неволі, як ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця. Не просіть потіхи ви всі, що смутні, від такої пісні. Нічого в ній лагідного нема. Вона від туги й розпачу зродилась, за скритий жаль вона помститись хоче вогнем, отрутою, мечем двусічним туги. Коли вам страшно – геть ідіть з дороги! Хай пролетить ся пісня одиноко, як вихор через море льодове. Не треба їй ні сліз, ні спочування, їй треба тільки волі і простору. Так божевільний волю здобуває, щоб гнатися на безвість до загину… Летить безумна пісня – стережіться! Бо жаль ваги не має, так, як смерть!
1.02.1901
«ЯКБИ ВСЯ КРОВ МОЯ УПЛИНУЛА ОТАК…»
Якби вся кров моя уплинула отак, як сі слова! Якби моє життя так зникло непримітно, як зникає вечірнє світло!.. Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку? Хто наложив на мене обов’язок будити мертвих, тішити живих калейдоскопом радощів і горя? Хто гордощі вложив мені у серце? Хто дав мені одваги меч двусічний? Хто кликав брать святую орифламу пісень, і мрій, і непокірних дум? Хто наказав мені: не кидай зброї, не відступай, не падай, не томись? Чому ж я мушу слухати наказу? Чому втекти не смію з поля честі або на власний меч грудьми упасти? Що ж не дає мені промовить просто: «Так, доле, ти міцніша, я корюся!» Чому на спогад сих покірних слів рука стискає невидиму зброю, а в серці крики бойові лунають?..
Кімполунг, 6.06.1901
«О, ЯК ТО ТЯЖКО ТИМ ШЛЯХОМ ХОДИТИ…»
О, як то тяжко тим шляхом ходити, широким, битим, курявою вкритим, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни! Здалека вабить, мріє те верхів’я, що так палає золотим пожаром! Непереможно прагну я поставить там високо червону короговку, де й сам орел гнізда не сміє звить! Як порива мене палке бажання піти туди пісками, чагарями, послухати гірської пущі гомін, заглянути в таємную безодню, з потоками прудкими сперечатись, поміж льоди дістатись самоцвітні, будити в горах піснею луну! Проводарем хай служить короговка, нехай тримає на слизькій дорозі, аж поки на верхів’ї не замає, змагаючись проти гірського вітру. Коли ж мене на півдороги стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний, мов на білу постіль. Хай по мені не плачуть смутні дзвони, хай заспіває вільний, дзвінкий вітер, закрутиться метелиця весела, і зарояться сніжні зорі колом і з поцілунками холодними закриють мені палкі та необачні очі…
16.08.[1901]
«ЧОМ Я НЕ МОЖУ ЗЛИНУТИ УГОРУ…»
Чом я не можу злинути угору, туди, на те верхів’я золоте, де місяць просвітив біляву хмарку? Я ж бачила, як хмарка та вродилась: вона повстала з гучного потоку туманом білим, парою без барви і тихо поплила понад водою глибокими ярами далі вгору, поволі підвелась, немов насилу, і вгору подалась.
Вона чіплялась за смерекові гребені зелені, за уступи обголеної кручі і за колиби там, на полонині, немов людина, що з тяжким зусиллям на гору добувається. І вийшла, і стала на верхів’ї, і всміхнулась до місяця, мов дівчина білява, і заясніла, легка та прозора, мов ясна мрія. Хто у ній пізнав оту важку, безбарвну, вогку хмару, що сунулась так тяжко по долині?.. Ой гори, гори, золоті верхів’я! Та нащо ж я до вас так пориваюсь? Та нащо ж я люблю вас так тужливо? Невже мені не суджено дістатись на ваші заповітні високості? Коли мені не дано крил міцних, щоб я могла орлицею підбитись геть високо понад найвищі гори, то прагну я собі потоків сліз, гарячих сліз, нестриманих, раптових, що рвуться з глибини самого серця джерелами живущої води. Нехай би з них душа моя повстала і з мукою тяжкою подалася на те верхів’я вічно світлянеє, що мріє здалека моїм очам так неприступно, як і тії гори, що я на їх лиш мрією літаю. І, може б, дух мій, наче тая хмарка, на високості раптом одмінився, просвічений нагірним, чистим світлом.
Буркут, 4.08.1901
ХВИЛИНИ
LIED OHNE KLANG
Якби мої думи німії та піснею стали без слова, тоді б вони більше сказали, ніж вся оця довга розмова. Якби мої думи німії на струни проречисті впали, зайшлись би плачем мої струни і сміхом дитячим заграли. Мов хвиля морська в ясну бурю і темна, й блискуча, й раптова, і сонцеві рідна, й безодні була б моя пісня без слова. Важкі побережнії скелі зрива переможнеє море; невже переможная пісня важкого жалю не поборе? Невже моя пісня не хвиля? Ой леле! Даремні питання… Німі мої думи, а руки дають лиш німії стискання…
5.02.1900
СВЯТА НІЧ
В темну ніч ми зібрались громадкою йти так поважно, немов у пригоді мали стати кому, а проте без мети, ми дивились на зорі, та й годі. Тихі, тихі й спокійні в ту нічку були ліс і поле на цілім просторі, і здавалось, неначе ми чути могли, як спадали летючії зорі. Всі розмови, не скінчені тут на землі, десь кінчалися там, між зірками. Проти вічності неба були ми малі, але небо схилялось над нами. Ніч без тінів і світло без проміння хвиль… Все було і далеко, й близенько. І сіяли нам зорі за тисячі миль, і між нами світили низенько. Нам не раз крізь волосся світила зоря, мов горицвіт у темному листі, наче ми, перепливши небесні моря, заквітчалися в краплі сріблисті. І немов над святими, зірки золоті у корону сплітались огнисту. Отже, й справді, здається, були ми святі в тую зоряну ніч урочисту.
18.07.1900
«ВИ ЩАСЛИВІ, ПРЕЧИСТІЇ ЗОРІ…»
Ви щасливі, пречистії зорі, ваші промені – ваша розмова; якби я ваші промені мала, я б ніколи не мовила слова. Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видко звисока; якби я так високо стояла, хай була б я весь вік одинока. Ви щасливі, холоднії зорі, ясні, тверді, неначе з кришталю; якби я була зіркою в небі, я б не знала ні туги, ні жалю.
18.07.1900
«ТАЛОГО СНІГУ ПЛАТОЧКИ СИВЕНЬКІЇ…»
Талого снігу платочки сивенькії, дощик дрібненький, холодний вітрець, проліски в рідкій травиці тоненькії, се була провесна, щастя вінець? Небо глибокеє, сонце ласкавеє, пурпур і злото на листі в гаю, пізніх троянд процвітання яскравеє осінь віщує – чи то ж і мою? Що ж, хай надходить! мене навіть радує душного літа завчасний кінець; провесни тільки нехай не нагадує дощик дрібненький, холодний вітрець!
11.08.1900
«МИНАЮ Я, БУЛО, ДОЛИНИ, Й ГОРИ…»
Минаю я, було, долини, й гори, і моря гучного непевнії простори, чужі краї обступлять навкруги, захопить ніч; на горах чорні тіні, на морі хвилі, тумани в долині здаються наче справді вороги. І серце, хоч і звикле до блукання, до чужини, до вічного змагання, чогось, бувало, плаче в тій порі, немов дитина, в темряві забута, немов людина, у тюрму замкнута, аж поки очі не знайдуть зорі, – тоді затихне плач… І я дивую, чим серце втішилось? – що золотую маленьку цяточку вгорі знайшло? Та що ж йому по тім далекім світі? Він, може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло, погас отак, як тії мрії перші, як молоді думки, давно померші, що розбудили вперше дух в мені… Так що ж! нехай те все давно минуло, а серце любить, поки не заснуло те світло, що живе і без зорі.