Гей, піду я в ті зелені гори, де смереки гомонять високі, понесу я жалі одинокі та й пущу їх у гірські простори. Кину свої жалі на зелені галі, пущу бором свою тугу, чи не знайде другу…
Кімполунг, 19.06.1901
«ХОЧЕШ ЗНАТИ, ЧИМ СПРАВДІ БУЛО…»
Хочеш знати, чим справді було те, що так колись пишно цвіло, що на серце наводило чари, світ вбирало в злотисті примари, те, що сяло, мов чистий кришталь, а безжалісне й гостре, мов сталь. Приторкнутись ти хочеш близенько, придивитись до нього пильненько, скинуть з нього покраси й квітки, одрізнити основу й нитки, – адже часом найкраща тканина під сподом просто груба ряднина. Залиши! се робота сумна, не доводить до правди вона. Глянь, смереки зеленії коси повбирались у ряснії роси. Не питай, чи то справді роса самоцвітна, всесвітня краса, чи то, може, те сонце здурило, в
лелітки дощ холодний змінило, або, може, то хитрий вітрець з марних крапель сплітає вінець, або, може, то винна смерека, що показує росу здалека…
Буркут, 10.08.1901
«ТЕМНА ХМАРА, А ВЕСЕЛКА ЯСНА…»
Темна хмара, а веселка ясна. Що ти робиш, дівчино нещасна? Ореш тугу, сієш на ній смуток, схаменися, який з того скуток! Тож не зійде рута на твоїй ріллі, а зійде отрута, жалі не малі. Хай би туга облогом лежала, а ти б собі пшениченьку жала. А в пшениці то мак, то волошки закрасили б роботоньку трошки. Ой хто займе постать, жни та обжинайсь, як надійде хмара, то й не оглядайсь!
Буркут, 12.08.1901
«ОЙ, ЗДАЄТЬСЯ – НЕ ЖУРЮСЯ…»
Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада, чогось мені тяжко-важко, на серці досада. Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя, зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя; а я той цвіт позриваю та сплету віночка, кину його, червоного, в воду до поточка: пливи, пливи, мій віночку, до самого моря, може, буря тебе втопить, чи не збудусь горя. Ой розбила вінка буря, таки ж не втопила, а від нього синя хвиля геть почервоніла. Гірка вода в синім морі, гірко її пити; чом я свою досадоньку не можу втопити?
Буркут, 20.08.1901
«ОЙ ПІДУ Я В БІР ТЕМНЕНЬКИЙ…»
Ой піду я в бір темненький, там суха смерека, як розпалю ясну ватру, видно всім здалека. Запалала при смереці смолова ялиця: горить моя досадонька, мов сухая глиця. Розбуялась досадонька з вогнем на просторі, розсипала палкі іскри, мов яснії зорі. Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка, та як влучить в саме серце, – доле ж моя гірка!. Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці тихо, буду тебе колихати, чи не присплю лихо. Притулишся до серденька, мов дитина рідна, буде тобі з мого серця колиска вигідна: що раз вдарить кров живая, колиска шибнеться… Ой спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б’ється!..
Буркут, 20.08.1901
ЛЕГЕНДИ
СФІНКС
Колись давно, під сонцем полудневим, Серед мовчазної розлогої пустині І розпачливо-мертвого простору В душі раба, що зріс в тяжкій неволі, Вродилась мрія і запанувала Над ним, своїм творцем, потужно й міцно, Міцніш від влади сильних фараонів. І наказала мрія взяти камінь З гарячих скель лівійської пустині І з нього витесать дивну подобу На вічну загадку вікам потомним. І став тесати раб гарячий камінь, І все було палким в годину творчу: І небо, і земля, і камінь, і різець, І серце майстра; мов гарячий присок, Летіли з-під різця уламки дрібні. І згодом на розпеченім піску З’явився твір, немов жива потвора: Ліниве тіло лева простяглося, Мов спекою пригнічене в полуднє, Та загадкова людська голова Здіймалась гордо і дивилась просто Камінним поглядом поперед себе, А на устах був усміх зловорожий. Той погляд і той усміх був страшніший, Аніж убійче сонце у пустині. І та потвора стала в людях богом, Їй будувалися просторі храми З важкими колонадами; а барки, Убрані лотосом, несли їй жертви. Легенди почали складать про неї, Закрашені у густу барву крові; Співали їй свої пісні поети, А вчені будували піраміди З книжок, що мали загадку вгадати Очей таємних і ворожих уст. Там списані були усі імення Тої потвори: Сонце, Правда, Доля, Життя, Кохання і багато інших. Та краще всіх пристало слово: Сфінкс – Воно таємне, як сама потвора.
24.07.1900
РА-МЕНЕЇС
Ра-Менеїс була горда цариця, дочка фараонів, Гарна й страшна, мов Урея, змія золотая, Що обвивала подвійний вінець двох Єгиптів, Мала чоло діамантове й темні рубінові очі. Вдача в цариці була, мов Нілу підступнії води, Що випливають з таємних джерел, не відомих нікому; Влада цариці була, немов африканськеє сонце, Мов потужний самум, що не хоче й руїни лишити. Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині, Владу важку несучи гордої Ра-Менеїс; Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий, Глухо порикував, наче підземний вогонь, Тяжко придавлений гнітом гори кам’яної. Але як тільки з’являлась до люду цариця З гордим, немов діамантовим, чолом, як тільки В темних, карих очах прокидались рубінові іскри, Миттю лев той народний під ноги цариці лягав, З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию. Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами. Всі камінні богині робились до неї подібні; Руки майстрів заселили пустиню навколо Єгипту Людом колосів з обличчям гордої Ра-Менеїс. І не було ні одної струни на єгипетських арфах, Щоб не співала хвали повновладній цариці Єгипту. Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині, – Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем. Але не встигла вгорі загостритися царська могила, Як над Єгиптом було вже одне тільки сонце – небесне. Ра-Менеїс на пурпурове ложе злягла – і не встала. Тихо лежала цариця в сповивачах, повних бальзаму, З блідо-злотистим обличчям, неначе з слонової кості, А над чолом, як і перше, сіяла корона – Двох Єгиптів вінець і змія золотая Урея. Ра-Менеїс положили у барку червону, І поніс її, тихо колишучи, далі, все далі Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка. В білих убраннях жерці в срібнії сістри дзвонили, Плачем великим ридали невільниці чорні, Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові, Густо-червонії
краплі падали в жовтую воду; Арфи сумні голосили, квилили єгиптянок співи; Лотоса квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу. І плила так червоная барка, мов сонце, на захід. Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись високі Гори-могили царські, винесли тіло цариці, – Люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті кайдани! Білих жерців розігнав, потопив усіх чорних невільниць, Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав, Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі, Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски. Там їй вихри щороку могилу рухому робили. Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу. Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні. Вже й могили царські почали западати в руїну, Вже й імення царські почали западати в непам’ять, Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми, І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались Тисячолітнього трупа – він розпадався на порох, І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні… Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море Награбовані скарби з руїн фараонів забутих. Попереду везли саркофаг величезний порожній, Чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза, Ледве сунули десять верблюдів тягар той пекучий. Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся. Глянув додолу й відскочив, ужалений страхом, – Під ногами у нього лежала гадюча голівка, І палали, мов іскри, на сонці червонії очі «Ля Ілляга! – сказав йому шейх каравану. – Ся гадюка не з тих, що збавляють життя правовірним, – Гляньте, вона золота, в неї очі – коштовні рубіни». І власноручно почав підводить з піску ту гадюку, Але слідом за змією з піску підвелося зненацька Мертве обличчя в подвійній короні Єгипту, Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця, І здавалось, мов погляд таємний ховають закриті повіки, А блідії уста ледве стримують усміх ворожий. Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю. Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою, Він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих, Звик тільки ціну складать їм на гучних базарах. Він подумав: «Ся жінка ціни в нашім краю не має, Але безумнії джаври заплатять безумнії гроші» – І наказав обережно забрати з піску ту царицю І покласти її в саркофаг, не грабуючи злота. Царським ложем здавалася чорна важка домовина, Як заблищала над нею змія золотая Урея. Але закрилося гучно каміннеє віко, Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця. Далі пісками сипкими до моря подавсь караван, Без перешкоди дійшов до приморського людного міста. Не помилився розсудливий шейх:справді, джаври безумні Гроші безумні йому заплатили за мертву царицю І повезли її геть через море на північ. Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите туманом, Де так шумує життя, мов холодний потік верховини, Люди північні поставили храм для богів всього світу, Він же й гробницею був для всього, що колись панувало. Тільки боги не були вже богами, а все неживеє Там навіки втеряло надію воскреснути знову. Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс. Плив корабель, роздираючи хвилі, не день, не годину, Витримав бурі, не збився з дороги в тумані, Тишу морську переждав, минув усі скелі підводні, Далі і далі все мчав, пронизаний вітром холодним. І чим далі на північ плила неживая цариця, Тим холодніша ставала пекуча колись домовина, І виступали на чорному камені сльози солоні. Як привезли саркофаг вже до брами новітнього храму, Був він холодний, важкий,мов крижина з північного моря, Як підняли його білі раби,щоб понести й поставити в храмі, Руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала. Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє. Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс! І сказали один до другого нові фараони, Ті, що платили за неї безумнії гроші арабам: «Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась, Тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі. Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс». І відхилили розколене віко того саркофага… Що ж там було? Жмут сповивачів тонких,твердих від бальзаму, Жовтії кості, покритії порохом вогким, Чорні пасма волосся, між пасмами тими Матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту І сіяли рубінові очі змії золотої Уреї. Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну царицю, Що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим, Дивну нетлінність і вроду черпаючиз хвиль променистих. Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив, Правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману. Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.
25.07.1900
ЖЕРТВА
Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми. Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили. Зготували вечерю для нього апостоли вірні: хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії; всі злягли за столами і вкупі з учителем їли, і незчулись, як більше від нього взяли,ніж для нього принесли. Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи жінка якась «одержима» – їй дав колись поміч Месія – і принесла для Месії олії пахучої міру, що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла. Правду казали апостоли: жертва була непотрібна, їх Месія не звик до царської розкоші, – нащо йому та олія, що тільки царі уживали? Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене? Він же до рідної матері так обізватись одваживсь, – нащо приймав він олію і тії гарячії сльози, що застилали розширений погляд отій одержимій, нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..
1.08.1900
ЛЕГЕНДИ
Посвята товаришці
Л. Старицькій-Черняхівській
У легендах стародавніх справедливості немає, все там річ іде про жертви та кривавії події. В тих легендах ми читаєм, як дитяча кров рожева рани гоїла на тілі жебрака, старого діда; як раз дівчина убога хрестоносця врятувала від прокази сарацинів, свого серця кров віддавши; як людей лихії чари в мертвий камінь обертали, але кров невинна знову оживляла те каміння. Ті легенди червоніють, наче пишна багряниця, наче пурпур благородний, від крові людей невинних. Та горить у мене серце, коли я їх пригадаю, – проти сих легенд червоних білий світ блідим здається.
1.08.1900
САУЛ
(Монолог)
«…І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа.
…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.
…Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем… вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми…