Відважні
Шрифт:
Телефонний дзвінок перервав роздуми Мейєра. Дзвонив черговий по гестапо. Він повідомив, що Михайло Юренєв просить терміново викликати його на допит.
За п'ятнадцять хвилин Курт Мейєр вже заходив у свій службовий кабінет, невеликий і дуже скромно обставлений. Письмовий стіл з масивною чорнильницею, графин води на столику, в кутку кілька стільців і вогнетривка шафа. Мейєр не любив на службі зайвих речей.
Ніхто, крім найближчих співробітників Мейєра, не знав, які справжні
Коли він зайшов у кабінет, розпатланий, неголений, у порваній шинелі з чужого плеча, у нього був вигляд справжнього в'язня, який вже зазнав усякого лиха.
— Ну, — сказав по-німецьки Мейєр, — я бачу, ви швидко освоїлися з новою роллю.
Юренєв сів у крісло і простягнув руку за сигаретою — розкрита пачка лежала на столі.
— Це все-таки краще, ніж відчувати, що тобі стріляють у спину, — промовив він з похмурою посмішкою.
— Так, але ж кулі летіли мимо?
— На жаль, мої конвоїри виявилися поганими стрільцями і мало не підстрелили мене.
Мейєр весело засміявся.
— Мені казали, що основним вашим ворогом виявився собака!
— Щоб він здох, — хитнув головою Юренєв. — Через нього я й попався.
— А важко вам було проникнути у двір?
Юренєв глибоко затягнувся димом.
— Мені пощастило, — сказав він. — Поблизу був якийсь хлопчисько. Він допоміг мені одірвати дошку в паркані, проліз у двір спочатку сам, а потім і мене втягнув.
Мейєр зацікавився:
Он як! То ви мали союзника?
Так, і дуже активного.
— Хто ж він такий? Хто його батьки?
— Як мені вдалося з'ясувати, він син недавно страченої Катерини Охотникової!..
— Син Охотникової? — здивовано підвів брови Мейєр. — Що ж він робив у дворі Боргова?
— Борзов йому дядько… Двоюрідний брат батька…
— Он як? Ви повідомили мені цікаві новини! І дядько любить свого племінника?..
— Цього я не знаю, але зате знаю інше…
— Що саме?
— Племінник ненавидить дядька…
— Ненавидить? За що?..
— Він вважає його зрадником. І не може йому простити, що той мене видав.
Мейєр промовчав. Здавалося, він був зворушений:
— Хлопчаки — завжди хлопчаки! Вони сповнені благородних поривань… Очевидно, ваш рятівник зовсім не поганий хлопчина?
— Так, — втомлено посміхнувся Юренєв, — цей хлопчина не з боязких. Скільки ж йому років?
Мейєр зітхнув:
— Що ж, хлопчик залишився сиротою — куди ж йому було йти, як не до свого дядька. — Він побарабанив пальцями по краю стола. — Але дивно, на допиті Охотникова сказала, що родичів у неї в місті немає!.. Чому ж вона приховала Борзова?
Юренєв поправив волосся, що лізло в очі:
— Це не дивно — відтоді, як він пішов до нас працювати, всі від нього відмовилися.
Мейєра мимоволі покоробило це «до нас», сказане спокійно і побіжно, але яке немовби поставило знак рівності між ним і Юренєвим.
Він роздратовано підвищив голос.
— Тим більше! Що ж тоді заважало їй скомпрометувати Борзова в наших очах. Адже, назвавши його ім'я, вона цим самим кидала на нього підозру. А це найкращий спосіб помсти…
Юренєв подумав.
— Мені це важко пояснити. Але я знаю тільки одне: Борзов намагався затримати хлопчину в себе, а той від нього утік.
Мейєр зупинився перед Юренєвим і допитливо подивився йому в очі. Він виробив це вміння — дивитися пильно, наче заглядаючи людині в душу.
— Я не можу зрозуміти лише одного, — сказав він, — ви розповідаєте про цього хлопчиська так докладно, наче вам добре відома його дальша історія. Невже він встиг розповісти вам усе, що сталося з ним пізніше, за той час, коли ви пролазили в дірку паркана?..
Юренєв засміявся: питання справді було гостре.
— Давно я не палив таких чудових сигарет, — сказав він, беручи нову. — Бачте, пане Мейєр, справа в тім, що хлопчик перебуває зі мною.
— Як — з вами? — здивувався Мейєр.
— У підвалі.
Брови Мейєра знову підскочили вгору:
— Як же він туди потрапив?
— Його привів Борзов!
— Власного племінника? Але ж ви сказали, що хлопчисько від нього втік.
— Так… Та він не зміг добре заховатися…
Борзов знайшов його у старого фотографа і привів до нас…
— Для чого ж він це зробив?
— На жаль, мені він цього не пояснив, — посміхнувся Юренєв, — але гадаю, що тут проявилася його службова ретельність.
— Я не хотів би мати такого дядька, — сказав Мейєр. — Що ж, ви прийшли повідомити мені тільки про це?
— Ні, пане Мейєр, — відповів Юренєв, — у мене виник цікавий план.
Мейєр повернувся на своє місце і важко сперся руками об стіл. Він про щось напружено думав.
— У якого фотографа переховувався хлопчик? — запитав він.
Юренєв кивнув головою вбік вікна:
— У того, що працює на базарній площі. Пам'ятаєте, мабуть, — сивий, беззубий дідок. Він любить знімати дітей у човні…