Відважні
Шрифт:
Громов поїхав у залізничні майстерні, Морозов попростував до себе в міськраду, з фасаду якої вже було зірвано вивіску «Міська управа».
Знайти табір було не просто.
Спочатку Стременний впевнено вказував шоферові шлях, але виявилося, що там, де колись була проїжджа дорога, тепер майже на кожному повороті машину затримували то протитанкові надовбні, то густі ряди колючого дроту, протягнутого від одного рогу до другого, то глибокі вирви від бомб…
Нарешті Стременний махнув рукою і поклався на шофера — нехай добирається до місця як знає. Шофер попросив
Нарешті шофер крутнув останній раз, машина провалилася в глибоку вибоїну, потім вибралася з неї…
— Приїхали, товаришу підполковник.
Так ось воно де, це прокляте місце!
Широкі ворота розчинені навстіж. Поруч з ними до стовпа прибито дерев'яний щит з німецьким написом «Ост-24».
Під концтабір гітлерівці відвели дві довгі вулиці на околиці міста і обнесли їх високою огорожею з колючого дроту.
Машина повільно в'їхала у ворота. Стременний зіскочив на землю і зупинився, озираючись навколо. Рік тому ці вулиці мали такий самий вигляд, як і сусідні. Не було в них нічого особливого. Будиночки, палісадники, двори, влітку порослі травою, а взимку засипані снігом… А тепер? Тепер усе тут стало зовсім іншим. Просто не можна було собі уявити, що він, Єгор Стременний, колись вже ступав по цій землі…
Пригадується, якось восени перед війною він повертався цією вулицею додому з полювання. Був вечір. На лавочках біля воріт сиділи бабусі. Хлопчики, позначивши покладеними на землю куртками ворота, ганяли футбольного м'яча, його собака раптом кинувся назустріч м'ячу. М'яч ударився об собаку і відскочив убік. Всі засміялися, закричали: «Оце футболіст!» А він ішов перевальцем, приємно втомлений, і щось насвистував… Ні, не може бути! Як він міг свистіти на цій вулиці? Тут і слова сказати не посмієш…
Стременний повільно обвів очима сіру шеренгу будиночків з брудно-каламутними, давно не митими віконцями.
Будиночки здавалися вимерлими. Жодної людини не було видно на пустинній дорозі, жоден димок не підіймався над дахами.
Стременному захотілося швидше піти звідси, швидше знову поринути з головою в гарячу і тривожну метушню залишеного за воротами життя. Але він переміг себе, зняв руку з борта машини, перетнув вулицю і, піднявшись поламаними східцями, ступив у найближчу до воріт будівлю.
Його зразу ж охопив каламутний присмерк і важкий дух холодної затхлості. В будинку тхнуло потом, зіпрілим одягом, гнилою соломою. Більшу частину єдиної кімнати займали подвійні нари. В кутку купою лежало якесь брудне дрантя, задимлені консервні бляшанки — в них, мабуть, варили їжу.
Стременний хвильку постояв на порозі, оглядаючи всі кутки: чи немає людини.
— Є тут хто-небудь? — запитав він, щоб остаточно переконатися, що огляд його не обманув.
Але ніхто не відповів. Стременний рушив уздовж вулиці, переходячи від будинку до будинку. Скрізь було те ж саме. Брудне лахміття, консервні бляшанки, зіпріла солома на нарах… Іноді Стременний помічав забуті з поспіху речі — солдатський казанок, загублений ножик, залишений на підвіконні згарок оплилої свічки. Все це видавало поквапливий нічний збір. Хто знає, чий це був ножик, чий казанок, кому в останній вечір світила ця стеаринова оплила свічка…
Заходячи в черговий будинок, Стременний кожного разу запитував голосно: «Є тут хто-небудь?» І щоразу запитання його повисало без відповіді. Він уже не вірив, що хто-небудь озветься.
І раптом в одному з будиночків, чи то в п'ятому, чи. то в шостому, з верхніх нар почувся слабкий, тихий голос:
— Я тут!..
Стременний підійшов до нар, заглянув на них, але в присмерку нічого не побачив.
— Хто там?
— Я…
— Та хто ви? Спускайтесь сюди!..
— Не можу, — так само тихо відповіла людина.
— Чому не можете?
— Ноги поморожені…
В глибині на нарах заворушилася, зашаруділа солома і з'явилася чиясь скуйовджена голова, потім плече у старій, подертій військовій гімнастьорці, і чоловік, стогнучи, підповз до краю нар.
— Зажди, я тобі допоможу, — Стременний став на нижні нари, однією рукою вхопився за стовп, на якому вони держалися, а другою обняв плечі чоловіка і потягнув його на себе.
Чоловік застогнав. Тоді Стременний правою рукою обхопив плечі чоловіка, ліву підсунув йому під коліна і зняв його з нар. Чоловік майже нічого не важив — такий він був виснажений і худий. Він сидів на нижніх нарах, притулившись спиною до стіни, і важко дихав. У напівтемряві Стременний не міг добре роздивитися його бородате обличчя. Натруджені, в саднах руки безсило лежали на колінах. Ноги в чорних чоботях стирчали як неживі.
— Ви хто такий? — запитав Стременний.
— Полонений я… На Тімі в полон потрапив, — відповів солдат. А руки його весь час гладили коліна, що гостро виступали з-під подертих штанів.
— Ну, а з ногами що у вас? Дуже поморозили?
— Вогнем горять… Сили немає терпіти. — Чоловік хвилинку помовчав, а потім, пересиливши біль, сказав крізь зуби: — Ми на будівництві укріпрайону були. Нас сюди цілу добу на морозі пішки гнали. А взуття наше яке? Ніякого…
— Слухайте, — перебив Стременний, — який це укріпрайон? Той, що на захід від міста?
— Той, як по шосе йти…
— Далеко це звідси?
— Кілометрів сорок буде…
— Що ж ви там робили?
— Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..
— Зараз одвезу вас у госпіталь, — сказав Стременний, — там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?
— Мабуть, зумію…
— А як ви тут опинилися?
— А нас сюди назад пригнали — склади вантажити…
— Коли?
— Та вже чотири доби скоро буде.
«Чотири доби! — вигукнув про себе Стременний. — Значить, це було ще до наступу».