В небі — Земля!
Шрифт:
— Але ти мусиш чергувати. Хай іскри, нехай що завгодно, а стежити за небом треба. Може, очі звикнуть…
Надія згорблено сиділа біля інструмента, а Ігор простягся на своєму лежаку, збираючись заснути, йому довго не спалося, все ті іскорки спливали перед очима. Нарешті задрімав.
— Ігоре, чуєш? Або мені уже двоїться в очах, або ми потрапили в якесь зіркове скупчення. Вже не іскри, а справжні зорі, йди подивися!
Ігор підвівся і мовчки посунув до телескопа. Але те, що він побачив, швидко відігнало дрімоту. Пальці його вп’ялися в рукоятку телескопа.
—
— Чому ти так вважаєш?
— Бо я помічаю, як змінюється їхній блиск…
— Але ж і в зірок…
— Що там у зірок! Я бачу їх самих… так, це маленькі планетки… О, продовгувата одна. А ця майже кругла… Так, ми потрапили в якийсь пояс астероїдів. Бо ми й самі стали астероїдом.
— Так це ж чудово! — на якусь мить очі в Надії блиснули. — Значить, ми вступили до якоїсь планетної системи.
— Чудово, але небезпечно.
Ситуація, в яку вони потрапили, стривожила Ігоря. Загроза зіткнення була дуже реальною. Якийсь десяток невеличких метеоритів він встигне розстріляти з торпедного апарата. Але що це дасть? Їх тут ринуть тисячі, десятки тисяч! І це ж планети: більшість їх має величезні маси. І якщо з такою швидкістю стукнутись…
Щоб не стривожилася Надія, сказав уголос:
— Зіткнення, може, й не буде.
— Не буде? — перепитала вона таким тоном, ніби шкодувала, що цього не станеться… — Ні зіткнення не буде, ні чогось іншого… Нічого не буде. Мені вже здається, що й смерті нашої не буде. Отак вічно й сидітимемо в оцій залізній в’язниці… Остогидло.
Вона попленталась до свого лежака й вмостилась відпочивати.
Ігор бурмотів щось нерозбірливе, зовсім не дослухаючись до Надійчиного філософствування. Скоро дівчину подолала дрімота. Він обчислював діаметри трьох астероїдів, які вирізнялися серед інших. Співставляв дані через кожну годину: діаметри хоч і повільно, а збільшувались. Отже, швидкість астероїдів не набагато перевищує швидкість ракети. Значить, передня планета примчить до них, як поїзд до рухомої платформи, можна буде «пришвартуватися» без аварії… А що далі? Астероїди — голі, холодні, безатмосферні планетки, непридатні для життя.
Ігор то сидів, зігнувшись на стільчику біля інструмента, то підводився і поглядав на сонну Надію. Тривожні думки лізли йому в голову. Що робити? Мабуть, найгірше почуває себе людина тоді, коли вона приречена на безсилля, коли вона нічого не може вдіяти. Можна собі уявити, як боляче це було усвідомлювати Ігорю — натурі активній від природи. Та страху не було в його душі. Десь глибоко-глибоко в його свідомості маячив вогник надії: а може, все обійдеться щасливо?
Минув час його чергування, але Ігор не розбудив Надії: пожалів. Нехай поспить, вона дуже знесиліла. Та в нього й самого сили було не більше. Він задрімав, сидячи біля телескопа.
Прокинувся не знати від чого. Наче щось пройняло його тіло, щось незвичайно приємне, колись уже відчуване і знане. Розплющив очі, озирнувся. Все було, як і раніше: в присмерковому
Припав до окуляра і відсахнувся: сліпуче світло, біле і синє, різонуло йому очі. Але то було з незвички. Згодом око призвичаїлось, і Підгайний міг розгледіти планету, що насувалася на них. Її сяюча поверхня вже не вміщалася в об’єктиві. Ігор помітив різкі тіні від шпилів і гір. «Значить, нема атмосфери!» Гарячково поспішаючи, почав фотографувати невідоме світило. «Навіщо це я роблю?» — промайнула думка, але він відразу ж про це забув і продовжував фотографувати, звичайно, безсистемно, різні ділянки поверхні астероїда. Планетка наближалася… Коли віддаль до неї скоротилася настільки, що можна було побоюватись зіткнення, Ігор сів за пульт і включив двигун. Майстерно маневруючи, він «приліпився» до невеликого виступу на планетці. Смеречанська навіть не прокинулася.
АСТЕРОЇД «НАДІЯ»
Перед очима астронавтів лежав пустельний краєвид: сіра кам’яниста поверхня, порізана тріщинами; то тут, то там стирчать невеликі скелі чудернацької форми. До лінії обрію зовсім близько, рукою подати.
Тепер, коли ракета лежала на поверхні, впадало в око, що освітлена планетка дуже слабо. Та й не диво: серед зірок на темному фоні неба Ігор насилу відшукав світило, навколо якого мандрує по своїй орбіті астероїд. Далека зірка сяяла немов дорогоцінний камінь.
— Нарешті ми на твердому ґрунті, — сказала Надія. — І, здається, планетка ця кам’яна. Тут обов’язково повинен бути вуглець.
В її голосі чулися нові нотки — почала прокидатись цікавість до життя.
— Я теж сподіваюся, — сказав Ігор, вперше за всю подорож надіваючи скафандр. — А знаєш що? Давай назвемо цю планетку «Надія». На твою честь і… щоб справдились наші надії.
Смеречанська похитала головою:
— Ну що ти!
— А чому ні? Адже чимало астероїдів, що рухаються між орбітами Марса і Юпітера, мають власні назви: Церера, Паллада, Веста, Юнона, Ерот, Ідальго, Гермес… До речі, ти пригадуєш, яка сила тяжіння на поверхні Церери? Вона дорівнює 1/ 30земної.
— А тут? — спитала Смеречанська. — Як на твою думку?
— На астероїді «Надія» тяжіння, мабуть, ще менше, — усміхнувся Ігор. — Церера має діаметр 770 кілометрів, а «Надія» набагато тендітніша. Діаметр її, очевидно, близько сотні кілометрів.
Ігор пригадав, що славнозвісний англійський астроном Гершель вважав, що біля багатьох астероїдів є густі атмосфери.
— Хай би він подивився…
— Так це ж тут? — заперечила Надія.
— Не має значення — тут чи там. Закони природи скрізь однакові.