Вірнопідданий

Манн Генрих

Вдова обер-інспектора Даймхена прийняла його спочатку сама, сидячи на старому плюшевому дивані, але в брунатному шовковому платті з безліччю бантів; пальці, червоні і спухлі, як у пралі, вона розчепірила на животі, щоб нові персні були весь час гостеві перед очима. Сторопівши, він висловив захоплення ними, і тоді пані Даймхен залюбки почала базікати про те, що тепер їм з Густою, дякувати богові, вистачає на все. Вони ще тільки не знають, чи їм купити меблі в старонімецькому стилі, чи в стилі Людовіка XV. Дідеріх палко порадив старонімецький стиль. Він бачив такі меблі в найкращих домах Берліна. Але пані Даймхен поставилася до його слів недовірливо.

— Хто

знає, чи бували ви у таких благородних людей, як ми. І не кажіть, багато хто тільки вдає, що має гроші, а насправді у нього й пфеніга за душею нема.

Дідеріх розгублено замовк, і пані Даймхен задоволено затарабанила пальцями по животі. На щастя, ввійшла Густа в шовковому платті, яке гучно шелестіло. Дідеріх гнучким рухом схопився з крісла, сказав з наголосом: «Вельмишановна панно!» — і припав до ручки. Густа зареготала.

— Дивіться, не вивихніть собі ноги! — Але відразу ж утішила його. — Зразу видно справжнього кавалера. Лейтенант фон Бріцен теж так вітається.

— Так, так, — сказала пані Даймхен, — у нас бувають усі пани офіцери. Ще вчора я сказала Густі: «Густо, — кажу я, — ми можемо на кожному кріслі вигаптувати по баронській короні, бо на кожному вже сидів якийсь барон».

Густа скривилася:

— Але що стосується сімейних домів і взагалі, то Неціг досить міщанське містечко. Я думаю, ми переїдемо до Берліна.

З цим пані Даймхен не згоджувалася.

— Навіщо давати людям таку втіху? — зауважила вона. — Стара Гарніш тільки сьогодні мало не луснула, коли побачила моє шовкове плаття.

— Мама завжди так, — сказала Густа. — Їй нічого не треба, тільки іншим туману напускати. А я думаю і про свого нареченого. Ви знаєте, що Вольфганг уже склав державний іспит? Що йому робити тут, у Нецігу? А в Берліні з нашими грішми він може багато чого досягти.

Дідеріх погодився:

— Він завжди хотів стати міністром або кимось таким. — Дещо глузливо він додав: — Це ж, кажуть, дуже легко.

Густа відразу ж змінила тон на ворожий.

— Син старого пана Бука це не перший-ліпший, — в’їдливо сказала вона.

Але Дідеріх поблажливим тоном світської людини пояснив їй, що в наш час для того, щоб домогтися успіху, потрібні дані, яких старий Бук не має, незважаючи на весь свій вплив: індивідуальність, заповзятливість і розмах, а головне, справжні націоналістичні погляди. Молода дівчина вже не перепиняла його, вона навіть з повагою дивилася на зухвалі кінчики його вусів. Відчувши, що справляє враження, він, проте, переборщив.

— Нічого цього в особі пана Вольфганга Бука я досі не помічав, — сказав він. — Він тільки філософствує і критиканствує, а загалом, кажуть, дуже весело збуває час… Що ж, — закінчив він, — адже його мати також була актриса… — І він одвів очі, хоч почував, що грізний Густин погляд шукає його зору.

— Що ви хочете цим сказати? — спитала вона.

Він удав, що вражений.

— Я? Зовсім нічого. Я тільки говорю про те, як живуть у Берліні багаті молоді люди. Адже Буки — така вельможна родина.

— Сподіваюся, — різко перебила Густа.

Пані Даймхен, позіхнувши, нагадала про кравчиню. Густа очікувально подивилася на Дідеріха, тому не лишалося нічого іншого, як підвестися і попрощатися. Поцілувати руку він, зважаючи на напруженість атмосфери, більше не насмілився. Але в сінях Густа наздогнала його.

— Може, ви тепер мені скажете, — спитала вона, — що означали ваші слова про актрису?

Він відкрив рота, ковтнув повітря і знову закрив його, густо почервонівши. І ледве не прохопився про те, що йому розповіли про Вольфганга Бука сестри. Він сказав співчутливим тоном:

— Панно Густо, ми з вами такі давні знайомі… Я хотів тільки сказати, що Бук вам не пара. У нього, коли можна так висловитися, погана спадковість з материного боку. Старий також був засуджений до кари на смерть. Ну, а що у Буків є особливого? Повірте мені, не слід входити до родини, що котиться з гори. Це гріх щодо себе самої, — додав він ще.

Але Густа взяла руки в боки.

— З гори? А ви, значить, ідете вгору? Тому що пиячите в погрібці і вчиняєте людям бешкет? Все місто говорить про вас, а ви чіпляєтеся до порядної родини. З гори! Хто дістане мої гроші, той взагалі не може котитися з гори. Вас просто завидки беруть, ви думаєте, я цього не знаю? — і вона подивилася на нього зі слізьми люті на очах.

Він дуже зніяковів; йому хотілося впасти перед нею навколішки, розцілувати їй товсті пальчики і поцілунками стерти сльози з її очей, але хіба це було можливе? Тим часом вона скупчила в гримасу зневаги всі рожеві подушечки на своєму обличчі, повернулася і з грюкотом зачинила за собою двері. Дідеріхове серце калатало від страху, він ще постояв трохи, а тоді поплентався додому, відчуваючи себе маленьким і приниженим.

Потім він зміркував, що тут йому робити нема чого; Густині заручини його не обходять ніяк, при всіх своїх грошах вона просто гладка дурепа, — і це заспокоїло його. Якось увечері Ядасон повідомив його, про що він довідався в магдебурзькому суді. Дідеріх тріумфував. П’ятдесят тисяч марок — тільки й усього! І через це поводитись як графиня? Звичайно, дівчина такої непевної поведінки більше пасувала занепалим Букам, аніж такому здоровому духом і чесному чоловікові, як Дідеріх! Тоді вже краще Кетхен Цілліх. Зовнішнім виглядом схожа на Густу, наділена майже такими ж принадами, а крім того, у неї приємний характер і сама вона добросерда. Він почав частіше приходити до них на склянку кави і падковито залицятися до неї. Вона застерігала його від Ядасона, і Дідеріхові лишалося тільки погодитися з нею. З величезним осудом говорила вона і про пані Лауер, яка з членом окружного суду Фріцше… Що ж до процесу Лауера, то єдина Кетхен Цілліх була цілком на Дідеріховому боці.

А для Дідеріха справа повертала на гірше. Ядасон домігся того, що прокуратура доручила судовому слідчому допитати всіх свідків тієї нічної пригоди, і хоч який стриманий був у своїх свідченнях Дідеріх, усі інші бачили в ньому винуватця того скрутного становища, в яке вони потрапили. Кон і Фріцше уникали його, брат старого Бука, такий ввічливий, не відповідав на його привітання. Гейтейфель нещадно змащував йому горло, але ухилявся від будь-яких приватних розмов. Того дня, коли стало відомо, що суд подав до рук фабрикантові Лауеру обвинувальний акт, Дідеріх не застав нікого за своїм столом у погрібці. Учитель Кюнхен саме одягав пальто. Дідеріх ще встиг ухопити його за комір. Але Кюнхен поспішав, він мав виступати на зборах спілки вільнодумних виборців проти нового військового законопроекту. Він зник, і Дідеріх розчаровано згадував ту переможну ніч, коли на вулиці лилася кров внутрішнього ворога, а тут — шампанське і коли серед націоналістів найвойовничіший був Кюнхен. А тепер він виступає проти збільшення нашої славної армії! Самотній і всіма покинений Дідеріх сидів за своїм кухлем пива; тут з’явився майор Кунце.