Вірнопідданий
Шрифт:
Тим часом Вульков говорив:
— З паном Еугеном Ріхтером та його однодумцями нам більше не по дорозі. Якщо їм не до смаку військовий законопроект — тоді годі! — і Вульков провів кулаком по губах, наче збираючись почати пожирання собі подібних.
Дідеріх опанував себе.
— Це… це розмах! Це, поза всяким сумнівом, особиста ініціатива його величності!
Доктор Шеффельвейс пополотнів.
— Тоді, значить, знову будуть вибори до рейхстагу? А я так радів, що у нас є досвідчений депутат… — Він зовсім злякався. — Цебто, звичайно,
— Критикан! — просопів Дідеріх. — Суб’єкт, який не знає батьківщини! — Він крутив очима. — Пане президенте! Більше ці люди не будуть хазяйнувати в Нецігу. Дайте мені тільки пройти в радники, пане бургомістре!
— Ну і що тоді? — спитав Вульков.
Дідеріх не знав. На щастя, в залі щось сталося: засовалися стільці і перед кимось прочинилися високі двері: це був сам Кюлеман. Старий пройшов поквапливо, тягнучи по дзеркальній галереї своє важке і немічне тіло. Гості в буфеті вважали, що з днів процесу він змарнів ще більше.
— Він охоче виправдав би Лауера, але більшість голосів була проти нього, — сказав Дідеріх.
Доктор Шеффельвейс зауважив:
— Камені в нирках, я вам скажу, це смертельна хвороба.
На що Вульков гумористично:
— Ну, а в рейхстагу ми — його ниркові камені.
Бургомістр підлесливо засміявся. А Дідеріх вирячив очі.
Він нахилився президентові до вуха і шепнув:
— Його духівниця!
— А що?
— Він відписав увесь свій спадок містові, — поважно пояснив доктор Шеффельвейс, — Напевне, ми на ці гроші збудуємо притулок для немовлят.
— Збудуєте притулок? — Дідеріх зневажливо пирхнув. — Патріотичнішої мети ви, певно, не можете собі уявити?
— Ах, он як, — Вульков схвально кивнув Дідеріхові. — Скільки у нього монет?
— Принаймні півмільйона, — сказав бургомістр і запевнив: — Я був би щасливий, якби можна було зробити так, щоб…
— Це дуже легко зробити, — заявив Дідеріх.
Тут із зали долинув вибух сміху, який звучав зовсім інакше, ніж раніше. Сміх був щирий, з відтінком зловтіхи. Та й авторка, ніби рятуючися втечею, сховалася за буфетом; здавалося, вона ладна була влізти в нього.
— Боже милосердний! — простогнала вона. — Все загинуло.
— Та ну? — мовив її чоловік і грізно став коло дверей. Але навіть це не могло вже спинити галасливої веселості. Магда сказала графині: «Мерщій ти, темна провінціалко, подай-но кави панові лейтенанту!» Інший голос поправив: «Чаю». Магда повторила: «Кави!» Інший голос лишився при своїй думці, Магда теж. Публіка зрозуміла, що сталося непорозуміння між Магдою та суфлершею. А втім, лейтенант дотепно втрутився, він дзенькнув острогами і сказав: «Прошу того і другого», після чого сміх набрав вибачливого характеру. Але авторка була обурена.
— Публіка! Вона завсігди звір! — проскреготіла вона.
— Невдача завжди можлива, — сказав Вульков, підморгуючи Дідеріхові:.
Дідеріх відповів так само багатозначно:
— Тільки не при взаємному розумінні, пане президенте.
Після цього він визнав за краще цілком присвятитися авторці та її творові. Хай бургомістр поки що зраджує своїх друзів і наобіцяє Вулькову спевнити всі його бажання під час виборів.
— Моя сестра дурепа, — заявив Дідеріх, — я їй потім покажу, де раки зимують!
Пані фон Вульков зневажливо посміхнулася.
— Бідолашна, вона робить усе, що може. Але з боку публіки це справді нестерпне зухвальство і невдячність. Адже щойно цю публіку підняли на таку височінь і запалили прагненням до ідеалу.
Дідеріх сказав проникливо:
— Пані графине, не тільки вам самій довелося на гіркому досвіді скуштувати це. Громадське життя завжди таке. — Він подумав про високі почуття, які охопили всіх після його сутички з образником величності, і про злигодні, що настали потім. — Але кінець кінцем справедливість усе ж таки звитяжить! — виснував він.
— Авжеж! — сказала вона з усмішкою, яка нібито визирнула із-за хмар. — Добро, правда, краса.
Вона простягла йому свою вузьку руку.
— Мені здається, мій друже, ми розуміємо одне одного…
І Дідеріх, усвідомлюючи всю важливість моменту, з уклоном підніс її руку до губів. Він приклав потім свою руку до серця і здушеним від хвилювання голосом мовив:
— Вірте мені, пані графине…
Небога і юний Шпреціус лишилися, нарешті, самі. Пізнавши одне в одному зневажену графиню і бідного двоюрідного брата, вони втямили, що призначені одне для одного, і почали разом мріяти про майбутню пишноту, коли під золоченою стелею, разом з іншими обранцями, покірні і горді, в промінні сонця його величності… З грудей авторки вирвалося зітхання.
— Вам я можу це сказати, — зітхнула вона. — Мені тут дуже бракує двору. Коли з народження належиш, як я, до двірського вельможного панства… І от…
За її пенсне блиснули дві сльозинки. Ця трагедія сильних світу цього, яка відкрилася Дідеріхові, так уразила його, що він став наввипинки.
— Пані графине! — стримано і уривчасто сказав він. — Значить, таємна графиня — це… — Він злякався і змовк.
Саме цієї миті бургомістр своїм нудним голосом виказував президентові, що вільнодумні більше не висуватимуть кандидатури Кюлемана, бо хочуть провести в радники доктора Гейтейфеля. Він був згодний з Вульковом у тому, що треба вжити заходів проти цього, поки ще ніхто не чекав розпуску рейхстагу…
Дідеріх, нарешті, знову наважився заговорити, тихо і обережно:
— Пані графине, правда, все закінчиться добре? Вони одружаться?
Пані фон Вульков з тактом і самовладанням поклала край інтимності, яка щойно постала між ними. Легким світським тоном вона пояснила:
— Боже мій, любий докторе, що ви хочете, злощасні гроші! Неможливо, щоб молоді люди були щасливі одне з одним.
— Вони ж можуть звернутися до суду! — вигукнув Дідеріх, ображений в своєму правному почутті.
Але пані фон Вульков зробила гримасу.