Вальдшнепи
Шрифт:
Ганнi хутко забилось серце, i вона зупинила свiй тривожний погляд на чоловiковi.
— I ти це правду говориш? — спитала вона.
— Що з тобою, Ганнусько? — сказав Карамазов. — Яку це правду ти маєш на увазi?
— А от таку, — зiтхнула Ганна. — Менi, Дiмi, i в голову не приходило в чомусь серйозному запiдозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовностi.
— Ну, от уже й красномовнiсть не подобається. Карамазов держав у зубах нiжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Вiн зрозумiв, що спросонку видав сам себе й що виправити вже не можна. I тому, коли
— Нi, — рiзко сказав вiн. — Я брешу!
Ганна добре знала чоловiка i чекала такої вiдповiдi. Але вона знала й те, що пiсля таких вибухiв вiн остаточно обезволюється.
— Ах, Дiмi! Боже мiй, Дiмi! Що ти робиш iз собою? Справа ж зовсiм не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмiю поважати себе?
Дмитрiй слухав дружину й нiчого не чув. В цей момент вiн i не мiг чути, бо мислi й почуття раптом покинули його i вiн лежав мертвим шматом м'яса. Так iз ним завжди бувало пiсля сварки з Ганною.
— Ах, Дiмi! Ти зовсiм даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, i я тобi доведу це… Ти обiцяєш познайомити?.. Ну?
— Я зроблю все… що хочеш, — сказав Дмитрiй. — Тiльки, будь ласка, вийди вiдцiля.
Ганна не примусила довго прохати себе, i за якусь хвилину її вже не було в кiмнатi. Тодi Карамазов вийняв iз чемодана купальний костюм i, покликавши товариша Вовчика, пiшов iз ним до рiчки.
— Ти подивись на цi обличчя, що обминають нас, — сказав лiнгвiст, посилаючи до нiг свого сетера. — Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологiя! Коли приїхав на вiдпочинок, то обов'язково пан.
— Вони, очевидно, мають рацiю так думати.
— Так, по-твоєму, треба знищити всi будинки вiдпочинку?
— По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожнiх фраз ми не виберемось. Коли цi дикуни не хочуть вбачати в тобi трудової людини й не хочуть розумiти, що ця людина має право за якийсь рiк чи то два роки вiдпочити один мiсяць, то твоє обурення проти них є цiлком законне явище. Але, з другого боку, цiлком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячi, по-друге, не всi цi тисячi умiють коректно поводитись iз цими людьми й, по-третє, ми й справдi в порiвняннi з ними — пани.
— Словом, i тут тупик? — сказав товариш Вовчик.
— Що ти хочеш цим вiдзначити?
— Те хочу вiдзначити, що ти й справдi трагiчна фiгура. Всюди ввижається тобi сама безвихiднiсть.
— Очевидно, така вже вдача менi, — сказав Дмитрiй i широко позiхнув.
Вони пiдходили до рiчки. На пристанi суетились портовики i щось вигружали з пiдвод. Пароплава ще не було, не було й вiтерця, так що рiка стояла як дзеркало. Ранок був винятковий: пiсля дощiв ночi стали холоднiти, i холодок нiчний затримувався на водi, аж поки сходило сонце.
— Ну, вже скоро почнемо полювати, — сказав товариш Вовчик i вiд задоволення крякнув.
Карамазов одв'язав свiй каюк, i вони, вiдпливши сажнiв три вiд берега, кинулись у воду.
I тодi ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився i побачив у купальних костюмах Аглаю i тьотю Клаву. Вони стояли на рiчному пляжi й готувались лiзти в воду.
— Драстуйте, мої голуб'ятка! — закричав товариш Вовчик.
— Здоров був, голубе! — вiдповiла йому криком тьотя Клава.
Дмитрiй вiдчув, що йому стало важко дихати. Вiн наздогнав свiй каюк i влiз у нього. Цiлу нiч Аглая не давала йому спокою, цiлу нiч вiн мрiяв про зустрiч iз нею (наче вiн не бачився з нею сто рокiв), i от на ранок вiн раптом зустрiчає її в купальному костюмi. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжнiй стривожений самець. Вiн безсоромно дивився на її таз, на її груди i нiяк не мiг одiрватись. Йому захотiлось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первiсна людина. Йому навiть прийшла мисль пiдпливти до флоберiвських дам i жартуючи схопити в свої обiйми Аглаю.
— Ану покажи, як ти плаваєш? — закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, нiби вона збиралась летiти до нього.
— Ah, mon Dieu! que difes-vous la{8}.
– крикнув товариш Вовчик.
— I ти тут, mоn ami? I ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi{9}.
— Але компенсацiя, мадмуазель. J'espere que vous me ferez I'amitie de diner avec moi{10}.
— C'est une grave question qui demande reflexion{11}.
— Будь ласка, подумайте. Бо я до обiду дiстав прекрасного вина.
Товариш Вовчик уже сидiв у каюку напроти Дмитрiя i поволi грiб до пляжу.
— Ти знаєш, — сказав вiн, звертаючись до свого приятеля. — Я говорю про загадковiсть, що за неї сховались нашi дами. її все-таки можна розшифрувати.
— Яким же це чином?
— Дуже просто, — тихенько засмiявся лiнгвiст. — Ми їх напоїмо добрим мiцним вином — i вони нам усе розкажуть.
— Ти так думаєш?
— Я цього певний… Тим паче, що дами не вiд того, щоб колись iз нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо менi й сказала, що вона хоче "кутнуть".
Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотiлось "розшифрувати", як говорив товариш Вовчик, московських дам — ця загадковiсть iз кожним днем його все менше й менше цiкавила, — а тому, що сьогоднi вiн побачив прекрасне Аглаїне тiло, тому, що йому захотiлось кусати її. Йому метнулось у головi, що п'янка може утворити непогану обстановку, i вiн уже напружено шукав мiсця для оргiї.
— Я бачу, що ти подiляєш мою думку, — сказав товариш Вовчик.
— Я її цiлком подiляю.
— Ну, так тодi допомагай менi, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам i сподiваюсь, що сьогоднi вночi ми будемо з ними пиячити,
— Але де ж ми з ними зiйдемось? — спитав Карамазов.
— Про це я вже подумав. Годинi о восьмiй ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навiть огнище розвести.
На Зелену Косу? Прекрасно. Як це вiн про неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навiть можна буде й заночувати… саме в копицях сiна.
— Ти добре придумав, — сказав Карамазов. — Я з охотою пiдтримаю тебе.
Товариш Вовчик ще раз вiд задоволення крякнув i змовк: вони вже були бiля флоберiвських дам.