Іван Богун. У 2 тт. Том 1
Шрифт:
– Вірно Микита мовить, – погодилися з ним ще кілька старшин.
Соколець рішуче похитав головою:
– Не годиться.
– Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разів Тавань долав.
– Глек теж по воду ходив, доки вухо не відбили, – заперечив хтось.
– Я тут сам комусь скоро відіб'ю! – трохи підвищив голос Непийпиво. – Як маєш раду, кажи! Не час зуби скалити.
Соколець підняв руку.
– Ти, Микито, козак досвідчений і отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу і я сказати своє слово.
– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.
– А слово моє таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаєш, пане Микито: хто при військовій потребі однобічно себе поводить, той стратег ні к бісу! Побивають такого.
– Тоді, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.
Соколець знову відмовився, хоча цього разу не так упевнено.
– Час втратимо, несподіваність… Ні, не потрібно їх тут зачіпати. Там і невільників обмаль, і здобичі – тьху!
Тут піднявся Омелько.
– А моя думка, шановне лицарство, – мовив він, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така ніч, хоч в око стрель! Якби ми поділили флот на дві частини, та розійшлися з двох сторін острова, та помислили, як нам ті кляті ворота відшукати…
Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю і більшості старшин, тож далі обговорювали лише деталі.
– Ну от що! – підвів нарешті підсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять кроків. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку мені потрібні четверо охочих, та щоб очі мали не гірші, ніж у сови.
Охочі швидко віднайшлися, і на тому раду було закінчено. За кілька хвилин повернулися на свою чайку, і Омелько став на стерно, очікуючи сигналу до відплиття…
Крізь темряву байдак просувався сторожко та повільно. Тишу порушував лише дзюркіт води, що струмочками стікала з весел, коли ті піднімались вгору. Соколець немов приріс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було ні берега, ні будь-яких інших орієнтирів, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким він видався спочатку. Але вороття не було. Що зроблено, те зроблено. Якщо в темряві буде обрано невірний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тоді, Соколець знав це напевне, гарматні кулі розтрощать навіть у темряві більше десятка човнів, гарячий метал вирве з лав його війська сотні і сотні козаків. І грають жовна на обличчі наказного отамана. Міцніше стискає правиця руків'я шаблі, а очі вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вірному шляху. Хвилина за хвилиною, мить за миттю.
Як повільно проходять ці миті крізь свідомість отамана.
Як напружено відкликається свідомість його молоточками поміж скронь. Та хіба це молоточки? Це молоти, удари яких чути, мабуть, на гарматних фортах!..
Швидкість чайки перетворилась на черепашу. В тиші відчутно лише неясний шепіт, яким з корми отаманського судна передають накази на ніс тої, що йшла позаду.
Час спливає.
Нарешті, після цілої вічності тривожного очікування, попереду, трохи праворуч, Соколець почув голосне, після несамовитої тиші, пугикання пугача. Пугачу одразу ж відповіло кахкання качки. Наказний зачекав. Скоро крики птахів повторилися в тій послідовності, в якій вони пролунали попереднього разу. Помилки бути не могло – гасло подавали козаки, яких він відрядив, аби ті голосом позначили ворота. Соколець немов ожив.
– Праворуч вивертай! – кинув він пошепки. – Є! Таки знайшли, скурві діти!
Чайка ледь відчутно схилилася в бік лівого облавка і почала змінювати курс у напрямку невидимих воріт. Знову кілька вимотуючих душу хвилин тяглася напружена тиша. Нарешті пугач подав голос зовсім близько, одразу ж трохи осторонь закахкала качка. Повернули ще трохи праворуч. За хвилину з отаманської чайки заквилив орел. Йому відповів спочатку пугач – тепер чітко праворуч, потім качка, трохи спереду, з лівого облавка.
Рівно через хвилину, відчуваючи полегшення, за яким надійшла важка психічна втома, Соколець розрізнив у темряві обриси двох невеличких човників – кожен біля бакена, яким було позначено ворота в ланцюгах. Не порушуючи тиші, немов велетенський привид, отаманська чайка повільно пройшла крізь ворота. Продовжила рух, тепер уже позаду чуючи дивне перемовляння «птахів». Верткі і нахабні чайки проходили одна за одною попід носом у сплячих залог Кизикерменя. Збоку Арслана теж не було жодних ознак тривоги – очевидно, й там все проходило добре. Скоро, розколюючи нічну тишу, вдарив постріл фальконета – умовлений знак того, що флот проминув ворота і остання чайка відійшла на безпечну відстань. Запорожці швидко порубали мотузки, якими були перев'язані докупи, і щосили налягли на весла. Відтепер швидкість була важливішою за тишу.
Сидячи за опачиною, обличчям до корми байдака, Богун раптом побачив, як позаду, там, де проходили ланцюги, з неймовірною швидкістю спалахнули та розгорілися чотири велетенських багаття. Не пройшло й хвилини, як з фортечних стін ревонули гармати, затовкуючи водяний простір чавуном саме там, де кілька хвилин тому пройшло огорнуте тишею козацьке військо. Під високими мурами було видно, немов удень, тож Богун міг навіть роздивитися білі водяні стовпи, здійняті гарматними пострілами і вибухами бомб.
А на чердаку передньої чайки Соколець посміхнувся в довгі густі вуса.
– Брандери! – вигукнув він невідомо до кого. – Навантажені просмоленою соломою брандери! Ось тобі й дерева, пане Микито! Ото б мали добру сальву [33] на дурні голови. Але ж і ми не вчорашні!
Решту ночі йшли неспішно, хоча й не спинялися ні на мить до самого ранку. Наказ про зупинку надійшов, лише коли сонце позолотило хвилі Дніпра, підняті свіжим зустрічним вітерцем. Стомлені нічним напруженням, козаки прагнули відпочинку. Крім того, Соколець розраховував час так, щоб минати наступні фортеці Очаків та Кінбурн у темряві. Тож тепер довга кавалькада чайок зайшла в досить велику протоку серед очерету і стала на відпочинок. Уперед, так, як і напередодні, полетіли швидкі човники вивідчиків – Соколець мав знати, чи не перегороджено Дніпрово-Бузький лиман галерами капудан-паші.
33
Сальва – дослівно латиною salve (будь здоровий!). Так жартома козаки називали залп вогнепальної зброї.
Запорожці нашвидку поснідали пастремою, холодною саламахою з сухарями і повкладалися спати. Досвідчені воїни, вони були привчені використовувати для відпочинку найменшу можливість. У гарячці й поспіху морського походу це було інколи життєво необхідним. Поснули й Данило з Іваном, прихилившись до облавка та підклавши під голови сакви з нехитрим козацьким скарбом. Івану більше не снився Стамбул. Він бачив рідний хутір, батька і матір, суворого Мирона Охріменка і жартівника Хвилона Битого. Бачив Омелька. Омелько був ще зовсім молодий, не спотворений рубцями. Він вправно виїздив на своєму Баші, посміхався і підморгував хитро. Іван сидів попереду нього в сідлі й відчував подув вітру на обличчі, підстрибуючи в такт шаленому чвалу коня…