Іван Богун. У 2 тт. Том 1
Шрифт:
– Ще одне! – і знову моторошний свист над головою.
– Чорт йому та бісову маму під ребра! – видихнув козак, що сидів з Іваном на лаві поруч. – Так можна і в халепу…
Цієї миті чайка здригнулась і застогнала всім своїм дерев'яним тілом. Почувся тріск та болісні крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, і він полетів униз. На невизначений час напружена до нестями свідомість провалилась у чорну дзвінку безодню…
Пам'ять повернулася відчуттям пекучого болю і холоду, який пронизував наскрізь все тіло. Боліло плече, а одежа наскрізь промокла водою. Вода хлюпалась на дні байдака в такій кількості, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свідомість не повернулась повністю, лише після того зробив спробу піднятися. Нарешті встав, тамуючи стогін. Перед очима все ще плавали зеленкуваті кола, коли він спробував роздивитися, що діялось навколо. Неподалік у мороці метушилися кілька людей, плюскотіла вода. Чувся приглушений голос Омелька. Над всіма цими звуками панувало ритмічне порипування весел у кочетах і важке дихання козаків. Судячи з цього, можна було зробити висновок, що чайка все ще швидко летіла хвилями, хоч гарматних пострілів більше не було чутно.
Іван озирнувся. Зовсім поряд розгледів нечітку постать, яка сиділа на лаві. Той, хто сидів, вигинався та вирівнювався в такт веслуванню. Важко дихав, сам обертаючи опачину, яка була розрахована на двох веслярів.
– Цілий? – запитав він у Івана хрипким голосом.
Іван відчув легке запаморочення в голові, але відповісти спробував недбало:
– Не знаю… Мабуть, цілий. Що з нами було?
– Нічого, – почув у відповідь, – якщо цілий, сідай на весла. Ніколи патякати.
Іван, переборюючи біль, сів на лаву поряд і вхопився за опачину. Наліг. За хвилину вже веслував нарівні з рештою запорожців, одночасно прислухаючись і придивляючись до того, що діялося навколо.
Спочатку зрозумілим було лише те, що в човні теча, і частина козаків змушені вичерпувати воду, яка швидко надходила. Чулись короткі репліки:
– Агов! Ще двоє кидайте весла, треба жвавіше!
Хтось кинувся на допомогу тим, що черпали воду.
– Шапки беріть до рук, якщо ковшів не стало!
– Ану к бісу розмови! – шикнув на них з темряви Омелько. – За нами галера суне!
Кілька хвилин панувала тиша, після якої хтось знову гаряче зашепотів:
– Черпаємо, браття… Нехай йому грець, по коліна вже!
Далеко позаду гулко вдарила гармата. Іван прислухався, але шипіння кулі не почув.
– Навмання б'ють, від люті, – помітив сусід по лаві.
Приблизно за півгодини над чайкою рознісся голос Омелька:
– Добре, молодці! Гей, на стернах, вивертай ліворуч… Здається, Прогной.
Поранена чайка незграбно лягла на новий курс і пішла, нахилившись на лівий облавок, у бік сіріючих на тлі ранішніх сутінок обрисів Прогноївської коси.
Вода, що її безперестанно виливали за облавок, голосно плюскотіла. Кілька козаків щось чаклували в місці, куди влучила куля, але доки не дуже успішно. Іван працював з останніх сил. Ще не оговтавшись як слід від удару і втрати свідомості, він змушений був віддати всі сили, аби веслувати нарівні з усіма ось уже більше години. У скронях дрібно били удари пульсу, а в очах час від часу тьмяніло. Легені розривало від нестачі повітря, і весло у руках досягло кількох пудів ваги, але Богун усе ще намагався крутити опачину, не відстаючи від володаря хрипкого голосу, з яким сидів поруч на лаві.
І гонитву навперейми зі смертю було виграно. За лічені хвилини до сходу сонця чайка нарешті вскочила в стрічку очерету, який високою стіною облямовував довгі береги Прогноївської коси. За кілька хвилин почувся голос Омелька:
– Весла в човен!
Човен, пройшовши з оглушливим шелестінням ще кілька сажнів, спинився.
Богун сидів, невидющими очима поглядаючи перед собою. Його плечі важко здіймалися у такт диханню, і лише зусиллями волі втримував себе Іван, щоб не впасти з лави, настільки виснаженим почувався. Перед собою побачив спітніле обличчя козака, поряд з яким веслував.
– Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець!
Чайка знову зрушила з місця, заглиблюючись в очерети, підштовхувана ратищами козацьких списів. Вдалечині знову загриміли гарматні постріли, та за хвилину затихло. Через кілька хвилин такої подорожі наосліп козаки несподівано для себе почули тріск очерету і плюскіт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетів. Не гаючись, він дістав з-за пояса пару пістолів і теж звів на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з-поміж заростей ще дві чайки.
Коли Богун підійшов до Омелька, той саме підраховував втрати. Вони, попри очікування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козаків було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кількох поранено трісками дубових дощок, що розлетілися навсібіч від удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товариші. Двоє загиблих запорожців, укриті кров'ю і пошматовані, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще ніколи не доводилося бачити такі понівечені тіла, тому тепер їх вигляд був для нього чимось неймовірно диким, брутальним по відношенню до урочистості смерті. У тому світі, де йому доводилося жити раніше, смерть не була рідкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали сміливо поглядати їй в очі та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пусті слова. Нехай сповнені життєвої правди, патріотизму і поваги до козацького укладу життя та смерті, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змісту. Страшного, з пошматованої плоті, жовтих уламків кісток і нутрощів, вивалених назовні. З крові, яка, змішавшись з водою, була всюди. Навіть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберігала криваво-червоний колір.
Через лави, наближаючись до Івана і Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер він упізнав того. Ним виявився козак середніх літ з посивілим передчасно оселедцем на ім'я Крутій. Мовчки підійшов до Омелька. Курінний витримав його похмурий погляд.
– Хто? – нарешті запитав Крутій.
– Піскорський і Недригайло.
Крутій похитав головою.
– Дісталося вам, братчики. Ох і дісталося! Так, аби святий Петро впізнав.
– Упізнає, – відрізав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку і за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маємо живих рятувати.
Погляд Омелька впав на Івана.
– А йди-но сюди, козаче, – примружився він. – Бачу, голубе, ти теж подарунка від бусурман маєш.
Лише тепер Іван побачив досить велику тріску, яка застрягла в нього в плечі.
– Пусте, – спробував відмахнутися Іван.
– Я тобі, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину підкликав Нечая, який неподалік допомагав конопатити щілини в облавку пошматованим на стрічки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горілку, порох!
Удвох Омелько з Нечаєм швидко витягай тріску, залили рану горілкою і перев'язали чистим полотном. Омелько замішав пучку пороху з чаркою горілки і простягнув Іванові:
– На, випий.
– Але ж…
– Випий!
Богун підкорився. Омелько тим часом обдивився ґулю в нього на голові.
– Не нудить? – запитав стурбовано.
– Ні… Та добре все! – Іванові стало соромно, що курінний так прискіпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!
Омелько коротко змахнув головою і відійшов. Скоро човен ледь відчутно здригнувся – до них підійшла ще одна чайка, друга повільно наближувалась, майже невидима за очеретами.