Іван Богун. У 2 тт. Том 1
Шрифт:
– А чому ж він не захищає нас, адже ти захищав його на війні?
– Король далеко, Іване, – Федір завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, моє вірне око і мої козаки. Так було завжди на землі. Батько повинен захищати своїх дітей. А колись буде навпаки, і ти, дорослий та змужнілий, захищатимеш нас, твоїх батьків, старих і немічних. Не ми це вигадали, але так мусимо жити.
– Я бачив, як ти сьогодні вбив того жовніра.
– Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей.
– А коли я виросту, то вбиватиму, щоб захистити тебе і неньку?
– На все Божа воля.
– Тоді чому король сам не вбивав турків, чому він посилав тебе?
– Ти ще малий, Іване, – Богун помовчав, здивований не по-дитячому серйозними запитаннями, і, щоб затягнути паузу, почав укотре розпалювати люльку.
– Знаєш, – мовив він за кілька хвилин, – не все, що є очевидним, люди обирають для себе за вірне… Особливо шляхта Речі Посполитої. Тому король, який безумовно вважає себе лицарем, полював під Львовом на зайців, у той час як козацтво, при чийому вигляді ясновельможні кривлять шляхетні вуста, прийняло на свої груди всі труднощі захисту вітчизни. Я теж уроджений шляхтич, але велика прірва лежить між нами, потомками старої української шляхти, і пихатим лядським панством. Тож я хочу, щоб ти запам'ятав раз і назавжди: всякчас можеш розраховувати на себе, майже завжди на брата або побратима, інколи на товариша. Але ніколи не вір жодному слову ляха! Ти йому палець даси, він тобі руку відкусить… Король з крулев'ятами завжди були нам ворогами, ними довіку й залишаться. Не раз уже за працю нашу військову, за службу козацьку червоним пивом нас напували. Ось і за цю війну, бачу, дяки не буде. Сагайдачний при смерті, а на решту старшини плювати вони хотіли… – Федір трохи помовчав і, раптово опам'ятавшись, докинув: – Та що це я? Спи!
Кілька хвилин Іванко не відповідав, лише про щось напружено мислив, підперши голову маленьким кулачком. Потім рішуче сів на постелі і подивився на батька зовсім не дитячими очима.
– Я теж битиму їх. Без жалю битиму! Щоб справедливо було… Щоб знали, як козаків зневажати!
III
Другого дня після полудня на хуторі Богуна ховали загиблих напередодні козаків. Чотири, вкриті червоною як кров китайкою, труни несли через ліс мовчки, тільки схлипували тихо за двома жінки, та за одним голосила старенька матуся. Похмурі обличчя козаків, які йшли за гробами, з обвислими вусами і опущеними долі очима, здавались ще чорнішими, ніж почорнило їх за минуле літо сонцем. Людей було багато – приїхали козаки із сусідніх хуторів, пан сотник з Вороновиці і навіть полковий обозний з Брацлава. Старшини довго гомоніли з Федором Богуном біля відчинених воріт цвинтаря. Палили люльки, похмуро хитали головами.
Іванко, не звиклий до такої кількості людей, весь час шмигав поміж козаками, роздивлявся кінські рондики, шарпав за стремена коней, намагався доторкнутись до чиєїсь шаблі або мушкета. Потім довго стояв серед дорослих поблизу свіжо виритих могил на краю цвинтаря, схиливши голову, слухав, як молиться панотець, і потайки стежив за стрільцями, що готували мушкети для віддання останньої військової честі тим, хто до останку виконав свій козацький обов'язок.
Відгриміли салюти. Натягнули козаки шапки на чубаті голови й рушили назад. Сіли під вкритими жовтогарячим листям ясенами на подвір'ї, почали поминати товаришів. Тихо, за православним звичаєм. А Іванко тихцем подався до невеличкої кімнатки-причепи під клунею, де мешкав знахар дід Грицько. Несміливо постукав у перекошені, потемнілі від часу дошки дверей. Тиша. Постукав ще раз. Нарешті почув шерех, за яким голос:
– Заходь, хто шкребеться?
Іванко відкрив двері і ступив у напівтемряву кімнати. Омелько лежав, точніше, напівсидів у подушках на низькому тапчані. Ноги вкрив овечим кожухом. Широкі молодецькі груди були щільно перев'язані білим полотном, з правого боку червоніла невелика кривава пляма.
– О! Рятівник прийшов! Ну, заходь, козаче, сідай. Розповідай, де був, що бачив? – Омелько, здається, щиро зрадів хлопчикові.
Іванко виліз на лаву. Подивився на Омелька.
– Тобі боляче?
– Ні.
– Хіба? – недовірливо скривився малий.
– Звичайно. Козаку ніколи не боляче.
– Але ж тебе постріляно. Я ось колись пальця попік, і то було боляче.
Омелько хитро підморгнув.
– То тобі лишень здавалося, а насправді зовсім не боляче.
– Але ж я плакав!
– О, а це що таке?! Хіба козак плаче?
– Дуже було боляче.
Омелько хитро підморгнув:
– А йди ближче, я щось скажу.
Іванко миттю був біля нього. Козак хитрувато подивився навсібіч.
– Нікому не скажеш?
– Ні! – щиро прошепотів хлопчик.
– Ну то слухай: мені теж боляче і всім. Але справжній козак ніколи не плаче і не скаржиться.
– Чому?
– Ну… Наприклад, тому, що від сліз не полегшає. А ось слабкість свою показувати стороннім – то баб'яче діло.
– І ти ніколи не плакав?
– Звичайно, ні! – округлив очі Омелько, але одразу ж посміхнувся, – ну хіба що коли був таким, як ти зараз. І ще інколи… коли не боляче. Себто тілу не боляче. Але… Ну ось під Хотином я втратив побратима. Розумієш?
– Розумію, – поважно відповів Іванко.
– Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на голові малого. – Учора ти намагався врятувати мені життя, і я цього ніколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати.
– Добре! – щиро зрадів Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхів!
– Ляхів? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхів?
В очах хлопчини, як і напередодні, під час розмови з батьком, зблиснула зовсім не по-дитячому криця.
– За те, що вони нас ображають!
– Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак. – То ж були звичайні харцизяки з великої дороги. У таких ні батьківщини, ні нації. Ось побачиш, поїде твій батько з паном сотником в Київ, до його ясновельможності пана гетьмана, одразу ж усіх винних за цей наїзд буде покарано.
– А як ні?
– А як ні… – Омелько замислився. – Якщо ні, то я тобі скажу, що робити, та тільки тоді.
Двері стиха рипнули, і в кімнаті стало темно і тісно від могутньої, затягнутої в червоний кармазин постаті Федора Богуна. Якусь мить він зачекав, доки очі звикнуть до напівтемряви, потім сів на лаву поряд з Іванком.
– Ось де ти, – поклав він руку хлопчику на плече. – А я все думаю: що таке? Навколо стільки козаків з шаблюками, а Івана мого не видно. Навіть дивно. Доброго лицаря завжди до броні [7] тягне! Так я кажу?
За Іванка відповів поранений:
– Лицар він у тебе, пане хорунжий, справжній лицар. Рятував мене вчора під час бою.
– Коли? – здивовано звів брови Богун.
– Коли підстрелили. За комір у підпілля тягнув.
І Омелько переповів Федору про події, які напередодні той не міг бачити в диму та гарячці битви.
7
Броня (заст.) – зброя.