Велика, більша й найбільша
Шрифт:
Сто метрів, що залишалися до місця катастрофи, я пролетів за три секунди і всіма чотирма колесами заорав у піщану кучугуру.
Гамаль миттю вискочив з машини з вогнегасником у руках. Цієї хвилі з кабіни літака видерся якийсь чоловік.
Він тягнув за собою другого, — той, другий, мабуть, був непритомний.
Гамаль пустив струмінь піни всередину кабіни, і хмара диму на хвилину пропала. Тоді він допоміг перенести пораненого до мене, на заднє сидіння, і ми одразу рушили.
Ми від’їхали не більше двохсот метрів, як крізь завивання
До оази залишалося кілометрів із двадцять. Крізь бурю, перемагаючи біль, пісок і темряву, я повз до Каттари довгу страшну годину. Інколи мені ввижалося, що замість мастила всередині у мене самий пісок, що замість бензину мене напоїли водою. Мені здавалося, що то останні двадцять кілометрів у моєму житті. Але попри все, я вперто ліз далі. Коли б я піддався, був би невартий навіть того, щоб мене називали брухтом.
На задньому сидінні стогнав тяжко поранений чоловік. Він і ще двоє чекали від мене порятунку. І що там багато говорити, сам я теж дуже хотів урятуватися.
Люди мені допомагали. Я їм — вони мені. Не раз і не двічі, коли мені не ставало сили і шини безпорадно грузли в піщаних заметах, вони підпирали мене своїми плечима. І так, пліч-о-пліч, пособляючи один одному, ми дістались, нарешті, Каттари.
Мушу вам признатися, що коли ми під’їхали до перших дерев оази, Гамаль мене поцілував у кермо. І даремно він це зробив, я розчулився так, що став як укопаний.
Але ми врятувалися: поранений пілот, лікар, Гамаль і я. Гамаль одержав орден, я — чудову нову ресору.
Признаюся вам по щирості: добра ресора мені дорожча за будь-який орден.
Тут Капітан засміявся.
— Так, — сказав він, — хай мене краще полагодять, аніж нагороджують. А ви як вважаєте?
Іка з Горошком перезирнулися.
— Ми? — несміливо сказала Іка. — Нас ще зроду ні лагодили, ані нагороджували.
Але Горошок покрутив головою.
— А зубний лікар?
— Що зубний лікар?
— Тобі зуби лагодили, — мовив Горошок, — чи як ото — лікували.
— Коли так, — рішуче сказала Іка, — я волію, щоб мене нагороджували, аніж лагодили.
— Твоя правда, — погодився Горошок.
Капітана це так розвеселило, що він аж зайшовся кашлем. А коли відкашлявся і висміявся досхочу, повів далі:
— Незабаром мені довелося попрощатися з Гамалем. Я ще побував на його весіллі, але потім я служив у Червоному Хресті.
То було рівно п’ятнадцять років тому. Я мав їхати, як уже казав, через Іран і Афганістан до Індії. Коли…
Нараз Капітан замовк.
За туманом, майже поруч, пролунав занепокоєний голос: “Горошку! Іко! Де ви?”
Капітан мовчав: на одірваних завісах сумно звисали дверцята. Було холодно.
— Ми тут, татусю! — вигукнула Іка, вискакуючи з автомобіля.
Горошок ледве встиг зачинити за собою дверцята, як перед ними виросла постать Ічиного батька.
— І що ви тут, власне,
— Трохи, — буркнула Іка.
Батько засміявся.
— І куди ж ви заїхали? До Африки?
З Ічиним батьком можна було розмовляти. Горошок теж засміявся.
— Та, звичайно ж, — відповів він.
А Іка додала:
— Ми були в оазі…
— В оазі Каттара, — сказав Горошок, — кілометрів за двісті на південний захід від Олександрії.
— Каттара? Це, мабуть, помилка. В таку погоду ви можете доскочити тільки катару.
— Ні! Каттара!
— Каттара? — замислився батько. — А хіба є така?
— Є! — відказав Горошок.
Уже в ліфті батько з удаваним співчуттям звернувся до Іки:
— Бідна дитина. Мати чомусь гадає, що йдеться саме про катар… Вона вже приготувала аспірин. І липовий цвіт.
І підморгнув Горошкові.
— Важко, — сказала Іка, — коли в тебе мати лікар…
— На добраніч, — вклонився Горошок.
Він був уже коло своїх дверей.
— На добраніч. Заходь завтра, — сказали разом батько й Іка.
— Зайду, — ще раз вклонився Горошок. — Ми мусимо де обміркувати.
— Що? — спитав батько. — Аспірин?
Але він уже не дістав відповіді, бо Ічина мама квапилась розповісти про осінню епідемію грипу. Та найсмішніше було те, що батька також змусили ковтнути таблетку.
Про всяк випадок.
Пригода друга
У вівторок теж був туман. У середу мжичило. У четвер диктор повідомив по радіо, що “з південного заходу до Польщі наближається антициклон”, й Ічина мама сказала, що на суботу й неділю дорослі поїдуть до Казимежа иад Віслою.
А в п’ятницю і справді на годині стало. Можливо, дійшло б і до розмов на тему: чому це тільки дорослі мають право на відпочинок? — якби Горошок не нагадав Іці, що, коли батьків не буде, вони матимуть більше часу на балачки з Капітаном. Іка стала така слухняна, що її батько навіть трохи стурбувався.
— Чого це вона така лагідна? — спитав він замислено.
— Дописуй статтю, — відповіла Ічина мама, — бо знову зіпсуєш собі поїздку. І не тільки собі.
— Все-таки це треба обміркувати, — пробурмотів батько, дописуючи статтю. І не одразу зрозумів, що то дружину й дочку так розсмішило.
У суботу все було визначено: хто за ким має доглядати, що можна, а чого не можна, де обід і що на вечерю.
Горошків батько нагадав, що, зрештою, Горошок уже дорослий чоловік, а Ічина мама сказала, що саме за чоловіками завжди треба доглядати. Ічин батько залишив дочці “додатковий фонд” (тобто гроші на тістечка і ранкові кіносеанси), а Горошкова мама напекла пиріжків і трохи побідкалася над “бідолахами”.