Велика, більша й найбільша
Шрифт:
Але в середині вересня сталося таке, що Горошок навіть про футбол забув.
А сталось ось що. На їхнє подвір’я прикотив автомобіль. Власне, його прикотили. Горошок саме повертався із школи, коли побачив, як Мешканець Другого Поверху разом з двірником пхають на подвір’я пошарпану машину. Поряд стоїть Іка й дивиться.
— Ти таке бачив? — спитала дівчинка.
— Інвалід, — відказав Горошок.
— Інвалід? Такої марки немає.
— Звичайно, немає, — розсміявся Горошок. — Інвалід — означає каліка, словом, не автомобіль,
Іка насторожилася:
— А хто їздив педальною машиною? Я чи ти?
— Ну, я. Таж це будо дуже давно.
— Гаразд. А якої марки цей ін… ін… цей каліка? Ти все одно не знаєш!
— А ти знаєш?
— Знаю.
— То скажи.
— “Опель-капітан”.
Горошок високо підвів брови.
— А може, “Опель-полковник”?
Іка лише знизала плечима.
— Можеш спитати. Навзаклад?
— Навзаклад?
— Ні, — сказала Іка. — Я чесна людина і не стану тебе дурити. Я знаю, якої марки був той… інвалід. Бо я вже розпитувала. Я навіть знаю, навіщо його тут поставили.
— Навіщо?
— Щоб розібрати на частини.
Горошок глянув на машину і похитав головою.
— Невесела то річ, коли тебе розбирають на частини.
Він говорив поважно. Іка теж замислилася. Потім сказала теж дуже поважно:
— Цього разу твоя правда.
А автомобіль незграбно, з тріском і рипом, котився далі. Короб у нього був пом’ятий, скло брудне, шини обдерті. Колись замолоду він, мабуть, жартома давав кілометрів сто на годину. А тепер? Під яскравим сонцем він мав жалюгідний вигляд.
— Це не інвалід, — несподівано сказав Горошок. — Це — заслужений ветеран.
Мабуть, то їм здалося. Можливо, то була тільки гра сонячних променів. Але раптом після цих слів щось на мить змінилося: лак короба блиснув, наче новий, шибки сяйнули на сонці, шини легко зашаруділи по бруківці, і машина кілька метрів проїхала сама, тихо мурмочучи, ніби в ній крутився мотор. Чоловіки, котрі штовхали автомобіль, з подиву опустили руки.
Мешканець Другого Поверху гукнув:
— Тримайте його!
Але автомобіль стояв уже в кутку двора, — знову старий і обдертий, порипуючи ресорами.
Горошок і Іка видивлялись на нього широко розкритими очима.
Потім Іка пошепки спитала:
— Тобі не здається?..
— Що?
— Тобі не здається, ніби він щось зрозумів?
— Хто?! — вигукнув Горошок. — Він?!
— Так.
Горошок хотів уже пирхнути, але зиркнув у кут подвір’я, звідки раптом блиснуло відбитим сонцем скло фар, і принишк. Покивав головою.
— Можливо, — відповів він теж пошепки, — можливо…
Додому вони йшли мовчки, ніби передчували, що тепер, уже незабаром, чекає на них Перша Велика
Вже п’ятнадцятого вересня почалася справжня осінь. Зранку сіялася мжичка. Віяв холодний вітер. Дерева в парку пожовкли за ніч, вікна в будинках спітніли.
Після обіду дощ сипнув так, що виходити надвір не варто було.
А от Ічині батьки мали йти в місто, і вдома було б нудно і порожньо, аби не Горошок. Він подзвонив і спитав, чи може прийти у дуже пильній справі, й одразу ж прийшов.
— Осінь, правда? — сказав він з порога, розтираючи закляклі руки.
Вигляд у нього був серйозний.
— Так, — відповіла Іка. — Я дуже рада, що ти це помітив. Це і є твоя пильна справа?
Горошок глянув на неї скоса.
— Ні. Але твоя гостинність мене зворушує, — ущипливо буркнув він.
Іка трохи спантеличилась.
— То яка ж твоя справа? — спитала вона.
Горошок нічого не відповів, лише підійшов до вікна, звідки було видно подвір’я.
Подвір’я мокло під дощем. У протилежному його кутку вилискував мокрим коробом автомобіль — “інвалід”. Здалеку, в тіні високого муру, він здавався темний та лискучий, як замолоду.
Довго Горошок придивлявся до нього. Іка вже зрозуміла, що пильна справа зв’язана з цим таємничим автомобілем, але Горошкове мовчання знову її роздратувало. Вона відійшла од вікна і ввімкнула радіоприймач. На шкалі поволі заясніло магічне зелене око.
— Зараз буде передача для дошкільнят, — сказала Іка. — Хочеш послухати?
Але Горошок так безтямно глянув на неї, ніби й не чув тієї насмішки.
— Сьогодні він знов сам увімкнув мотор, — стиха мовив він.
— Хто?
— Він, — Горошок кивнув головою надвір.
Іка відчула, що блідне, проте знову знизала плечима.
— Не вірю.
Але Горошка цього разу зовсім не обходило, вірить вона чи ні. І саме це й переконало Іку, що він не вигадує.
— Коли я повертався додому, — розповідав Горошок, — то навмисне підійшов придивитись. Всі кажуть, це мотлох… і навіть гірше мотлоху. А коли я підійшов і зазирнув до середини, то він…
— То що? — в Іки перехопило дух.
— Він раптом увімкнув мотора і…
— І що?
Горошок нахилився, щоб ніхто, опріч Іки, не міг його чути.
— …і навіть, — зашепотів він, — показав стрілкою поворот, наче збирався виїхати з подвір’я.
Запала мовчанка.
За вікном порощив дощ у короб автомобіля, що тьмяно лискотів у кутку двора. Було дуже тихо. Горошок та Іка дивилися в вікно. Нарешті Іка глибоко зітхнула.
— Що ж це означає? — спитала вона.
Горошок знизав плечима. Тоді Іка почала терти носа вказівним пальцем, так завжди робив її батько, коли говорив, що в нього “є ідея”.