Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Ліда: Звідки ви мене знаєте?
Олюсь: Цікаво? Зараз я все вам розповім. Але в танці.
І він її таки вивів з-за столу, не звертаючи уваги на обурені позирки нареченого. А коли вони наблизилися до нас і вона побачила наші розсміяні обличчя, то відразу здогадалася:
— А-а, Улянко! Це ти підлаштувала?
— Боже борони, я тільки сказала, як тебе звати. Це ж не державна таємниця?
Уляна пригорнулася до мене, і ми загойдалися в повільному ритмі, її руки оплели мені шию, а голівка притулилася до плеча. Тіло її було пружне і міцно збите, ні грама зайвого тлущу. Мої вуста торкнулися її
— Фантастика! — не втрималася Уляна.
— Олюсь — майстер своєї справи. Він і камінь умовить.
— Бідний хлопець, — кивнула Уляна в бік Лідиного нареченого.
— Ну, Юрцю, наливай! — сказав Олюсь, примостивши біля себе дівчину.
— Я тільки на хвилинку, — застерегла Ліда.
— Ми вже домовилися на завтра, — повідомив Олюсь.
— Л-і-і-і-ідка! — втішилася Уляна. — Познайомся, це Юрко.
— Я вже здогадалась. Ви мене, звісно ж, не пам’ятаєте?
— А мав би?
— Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А на знак подяки подарувала троянду. Ви прикололи її собі до піджака.
— Це було на презентації «Поступу» у філармонії!
— Ага! — зраділа вона.
— От, а я ж думаю, де вже вас бачив!
Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф — кава. Коли зустрінемось?»
Ми цокнулися, нас пронизував усе той самий спопеляючий погляд покинутого хлопця. Він знервовано засовгався на стільчику, випив спочатку свій лікер, а потім і дівчини. Закурив. Здається, тільки я й стежив за ним упівока.
— Дівчата, а знаєте, куди ми їдемо у наступний вікенд? — спитав Олюсь.
— Ану-ну, цікаво.
— До Кракова.
— Ух ти! — зраділа Уляна. — От тільки закордонних паспортів у нас нема.
— Дурниці. В понеділок дасте мені фотки й українські паспорти, а в четвер отримаєте закордонні.
Хлопець дуже погано реагує на голосний сміх з-за нашого столу. Він гасить цигарку, різким рухом зупиняє офіціанта і тицяє йому гроші. Потім встає, якусь мить вагається, востаннє зиркає на нас і виходить. Я не спускаю з нього погляду, але мовчу. Та, виявляється, Олюсь теж помітив його відхід і моргає мені з задоволеною усмішкою.
— Наливай, Юрцю! Лідусику, а знаєте, Юрко балдіє від імені Христя.
— Справді? Чому?
— Його колишню дружину звали Христею.
— І що з нею?
— Він її втопив у ванні.
— Жартуєте?
— Які жарти? Я йому помагав.
— А труп куди поділи?
— Викинули в Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні й важко стогне.
— Який жах!
Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами,
— О Боже! А де подівся мій кавалер? — здивувалася вона.
— Відплив у невідомому напрямі, — сказав я. — Хвилин так п’ятнадцять тому.
— А чому ж ви мені не сказали?
— Я думав — у туалет.
— Лідусю, не журіться, ми його зачекаємо тут, — пригорнув її до себе Олюсь. — А зараз ходімо танцювати.
І ми знову колисалися, і терлися, і ковзали руками, не звертаючи уваги ні на кого, а коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:
— Веди себе пристойно.
— Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того, я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.
— Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо. — Вона розплела руки з моєї шиї і поклала їх мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. — Не будемо будити звіра. — Потім зазирнула мені в очі й запитала: — І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?
— А ти як думаєш?
— Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь, дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.
— Помиляєшся. Мені було, навпаки, приємно думати, що ось довкола стільки спокус, а я твердий, як камінь. Хвилі пристрасті розбивалися об мої груди і відкочувалися назад. «Стояв, мов скеля, непорушний». До сьогоднішнього дня.
Так і проминув цей вечір у товаристві панночок, доки об одинадцятій кнайпа не закрилася і ми не повели дівчат по хатах. У брамі ми півгодини з Уляною виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я торкнувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:
— До завтра!
Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч, вікна були темні, жодна жива душа не зустрілася мені дорогою. Я вливав у себе шампанське, весело розмахуючи пляшкою, і збоку скидався, мабуть, на останнього пияцюру. Але туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив затишне зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське — воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.
Сонячним суботнім полуднем авто з двома радісними парами мчало кудись у напрямі Кам’янки-Бузької. Спереду сиділи Олько з Лідою і без угаву торохтіли, ззаду — ми з Уляною, а за нашими спинами був багажник, заладований наїдками і напоями.
Я почувався чудово, незважаючи на те, що вчора таки добряче перепив. Зранку мені було смішно з моєї вчорашньої ностальгії. Та пішла вона! Життя знову тільки починається. Звичайно, я вже не такий, яким був сім років тому, у мене сивина, ще більші залисини, але енергія б’є через край. Я знову готовий до подвигів. До того ж пишу роман про мітичну поетесу й поволі починаю вірити в її існування і з’яву її переді мною.