Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

А потім ми заснули і спали до пізнього ранку, хоча я прокинувся дещо раніше і став готувати сніданок. Ні, то не були груші в тісті, я потер яблука з морквою, дав ложечку меду і велику ложку сметани. Заки запарив зелений чай, Мар’яна прокинулася. Є жінки, які вдень виглядають на двадцять два, а вранці на тридцять, але щоб виглядати вдень на сімнадцять, а вранці на дванадцять — такого дива я ще не зустрічав. Однак саме це я й бачив зараз перед собою — невинне янголятко з розчухраним волоссям, надутими губками і великими здивованими очима. Здавалося, вона не може зрозуміти, як тут опинилася і чому вона гола в моєму ліжку. Я не став із вродженого почуття делікатності нагадувати їй нічний фільм, а натомість поцікавився, чи

подати їй сніданок у ліжко. Вона кивнула так, як, мабуть, кивала королева Констанція, дружина короля Лева, коли її запитували, чи час подавати нічного горщика. Ну і я подав оте своє пюре із зеленим чаєм, а сам сів на краєчок ліжка і спитав, як спалося, а королева відповіла, що добре, але не може зрозуміти, чому я не постелив їй на іншому ліжку, а я, винятково з почуття знову ж таки вродженої делікатності, не нагадав їй про те, що таки постелив, але вона сама лягла біля мене, і сказав тільки, що, мабуть, гроза її змусила перебратися сюди, і тоді вона пригадала собі: ах, та гроза, гроза її повністю вибила з колії, гроза її зневолила і підкорила, бо вона боїться грому і блискавки, грому і блискавки, вона боїться грози…

Потім підвелася в ліжку, і тут я помітив дивну річ: вона поводилася так, мовби я її голою не бачив і не досліджував, снідала, намагаючись дбайливо прикритися ковдрою, і коли та ковдра з неї сповзала, вона щоразу її підсмикувала і поправляла, винувато усміхаючись до мене, а скінчивши снідати, попросила мене вийти з покою, щоб вона могла вбратися. Тут, правда, вийшов невеличкий конфуз, бо виявилося, що, крім моєї сорочки, жодної іншої одежі в цьому покої нема, і це викликало в неї немалий подив, але вроджена делікатність не дозволила мені нагадати, що роздягалася вона там, де я їй постелив, сюди ж вона прийшла в моїй сорочці, а тому я обмежився лише несміливою заувагою, що її одяг знаходиться у сусідній кімнаті і, якщо треба, я принесу. Ця вістка викликала в неї немале здивування, і вона поцікавилася, чому я виніс її вбрання до сусіднього покою. Я міг сказати, що про це думаю, але стримався і сказав, що не пам’ятаю. Провали у пам’яті, очевидно, їй були близькі, й вона сприйняла моє пояснення з великим розумінням, потім попросила, щоб я відвернувся, а сама подалася до сусіднього покою, звідки з’явилася вже при повному параді.

Я так і не зрозумів, що це було: гра, стьоб чи справді втрата пам’яті. Коли я її спробував пригорнути і відновити нічний контакт, вона викрутилася і сказала:

— Ми ж домовилися — не форсувати події.

Я запропонував піти на озеро, ранок був сонячний, а вода після грози, мабуть, тепла.

— Чудова пропозиція, — засміялась вона, — але в мене нема купальника.

— Я маю для тебе купальника, — повідомив я, згадавши, що запасний і зовсім новенький купальник залишила в мене Лідка. Коли вона про нього спімнеться, я скажу, що спалив, гадаючи, що то рештки гардеробу моєї дружини. Авжеж, Лідка обуриться, але я їй куплю іншого.

— Купальник? — здивувалася Мар’яна. — Котра з твоїх коханок його залишила?

— Я колись купив на подарунок для одної панни, але ми незабаром розбіглися. Тепер він лежить у шафі без діла. Зовсім новенький. Зараз принесу.

Мар’яна прискіпливо дослідила його, обмацавши кожен рубчик.

— Перса твоєї панни були значно більші. Тобі подобаються великі перса?

— Не конче. Єдине, що мені не подобається, — це їхня відсутність.

— А ще що?

— Вузькі стегна.

— Ну, це нам не загрожує. Можна приміряти?

Я кивнув, і вона вийшла до лазнички, а за хвилю покликала, купальник сидів на ній як улитий завдяки тому, що бюстгальтер не запинався, а зав’язувався, і вона його тугіше стягнула.

— Вмієш їздити на ровері? — спитав я.

— Ми поїдемо на озеро на ровері?

— Я маю два ровери.

— Я колись їздила. Це далеко?

— Кілометрів п’ять. Там мальовнича околиця.

Я

хутенько спакував коц, вино і їжу в наплічник, і ми рушили. Мар’яна дала собі раду з ровером цілком добре, а що я їй виділив крутішого французького ровера, то вона ще й мене обганяла. В будній день людей на озері було обмаль, ми зайняли вигідну місцинку поруч із кущами, аби мати в потребі і сонце, і тінь. Вода була тепла на поверхні, але глибше огортала холодом, бо з дна били джерела. Потім, лежачи на березі, я запитав, чому вона сказала, що я сам усе зіпсував, коли вона хотіла зі мною кохатися. Мар’яна здивовано зиркнула на мене:

— Я таке говорила?

— Ти й цього не пам’ятаєш? — обурився я, готовий уже сказати їй кілька теплих слів.

— А хіба є ще щось, чого я не пам’ятаю? — здивувалася вона настільки щиро, що я ображено замовк.

— Тільки не ображайся, — пригорнулася вона, — я могла й забути. А до чого я це сказала?

— Ти сказала (цитую дослівно), що не віддалася мені, хоча й хотіла…

— А-а… А ти що на це?

— Я спитав: що тобі завадило?

— А я?

— А ти сказала, що я сам усе й зіпсував. А коли я здивувався, то порадила подумати, бо все дуже просто, і я сам колись здивуюся, що не здогадався. Ну що, згадала?

— Згадала. Це через той острів.

— Який острів?

— Скелястий острів в океані. Ти вибрав острів.

— То це був тест?

— Щось таке… Я засумнівалася, чи готовий ти покінчити самогубством. Ти вибрав мученицьку смерть замість негайної. І я зрозуміла, що ти будеш чіплятися за життя до останнього.

Вона враз посумніла і дрібно закліпала, мов проганяючи сльозу. Я взяв її за руку.

— Знаєш, якщо серйозно, то я думав про твою пропозицію, я мучився нею… Я згадував твої слова, деякі з них мене вражали в саме серце. Коли ти спитала про скелю, то йшлося про вибір, який мушу зробити зараз. Але ти ж мені насправді запропонувала інший вибір: смерть у твоєму товаристві незабаром або смерть від хвороб у похилому віці. Тут обидва варіанти суттєво роз’єднані в часі. Якщо я виберу останнє, то втрачу перший варіант, який ніколи більше не повториться. Ледве чи в похилому віці, передчуваючи наближення смерті, я зустріну юну красиву панну, яка запропонує те, що й ти. І я став думати про смерть як про щось таке, з чим я змирився, я став готуватися до неї, але… Але не все мені грає… Мені бракує однієї дрібнички: справжньої причини твого бажання піти з життя. Я думав про це не раз і не знаходив логічного тлумачення. Небажання старіти, хворіти — це мало схоже на правду. На таке зважуються хіба що у зрілому віці, але щоб юнка воліла вмерти у віці, коли до старості ще ого-го як далеко — це неймовірне… Тобто, як бачиш, зосталося одне: переконати мене, що ти маєш і справді поважну причину для того, аби не жити.

Вона якусь хвилю мовчала, мовби збираючись із думками, і була в цей момент дещо спантеличена… А коли заговорила, голос її був суворим і віддаленим, здавалося, що вона повторює слова, надиктовані їй згори, щораз зупиняючись і прислуховуючись до нових підказок:

— У мене таке враження, що Бог помилився… помилився, коли давав мені життя… щось Йому пішло не так… і я хочу дати Йому змогу виправитися… Ти не бійся, ми тільки туди й назад… я хочу сказати, що це мов пірнання під воду… ми на хвильку пірнемо у темряву і повернемося знову в цей світ, залитий сяйвом… і він буде ще кращим, ще радіснішим, ще жаданішим… Я хочу випити… — Я налив їй вина, і вона зробила кілька ковтків, очі її світилися якимсь дивним світлом, мовби через промовлені нею слова відкрилася їм неземна таємниця, усмішка на вустах то запалювалася, то гасла. — Одного разу я задумалася, чому покійників називають покійниками. Тому що вони перебувають у спокої. Вони не мерці. То ми мерці. А вони повертаються з короткотривалої прогулянки додому. Я хочу це зробити раніше, ніж мені відміряно. Ми тут транзитом.