Вежа блазнів
Шрифт:
— Ні. Інквізитори — люди серйозні. Їхня справа — inquisitio de articulis fidei [42] . He якісь там бабські теревені, забобони й жаби — я й не подумаю забивати їм ними голови.
— А книги? Ті, що тут лежать?
— У книги, — спокійно відповів Якуб Галль, — спочатку треба вчитатися. Вдумливо і без поспіху. Святий Суд не забороняє читання. Ані володіння книгами.
— У Вроцлаві, — понуро сказав Гофріхтер, — оце недавно двоє опинилися на вогнищі. І подейкують, що власне за книги, які вони мали.
42
Розслідування про правила віри (лат.).
— Аж ніяк не за книги, — сухо заперечив пробощ, — а за контумацію,
43
Книга, яку переслідувала католицька церква, своєрідний «маніфест» єретиків — лолардів та вікліфістів.
44
Пасквілі, памфлети, тут — будь-які тексти антикатолицького спрямування.
— Повторюю, — Ян Гофріхтер підвівся, підійшов до викладених на столі книг. — Повторюю, я зовсім не горю бажанням мати тут єпископську чи папську Інквізицію, ні на кого доносити не хочу, ані бачити, як хто-небудь шквариться на вогнищі. Але тут і про наші задниці йдеться. Щоби й нас за ці книги не звинуватили. А що ми тут маємо? Крім Галена, Плінія і Страбона? Саладін де Аскуло, «Compendium aromatorium». Скрибоній Ларгус, «Compositiones medicamentorum». Бартоломій Англікус, «De proprietatibus rerum», Альберт Великий, «De vegetalibus et plantis». «Великий», xa, прізвисько воістину гідне чаклуна. А онде, прошу дуже, Сабур бен Саль. Абу Бекраль-Разі. Язичники! Сарацини!
— Цих сарацинів, — спокійно пояснив, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, — викладають у християнських університетах. Як медичних авторитетів. А ваш «чаклун» — це Альберт Великий, єпископ Регенсбургський, учений теолог.
— Так кажете? Гм-м… Дивимося далі… О! «Causae et curae», написана Хільдегардою Бінгенською. Мабуть, відьма ця Хільдегарда!
— Не дуже, — посміхнувся велебний Галль. — Хільдегарда Бінгенська — пророчиця, прозвана Рейнською Сивіллою. Померла в ореолі святості.
— Гм. Але якщо ви стверджуєте… А це що таке? Джон Герард, «General… Historie… of Plantes». Цікаво, по-якому це, либонь, по-жидівському. Але й це, мабуть, ще один святий. А тут у нас «Herbarius» Томаса Богемського.
— Як ви сказали? — підняв голову ксьондз Якуб. — Томаса Чеха?
— Так тут написано.
— А ну покажіть… Гм-м… Цікаво, цікаво… Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.
— Якої рідні?
— Настільки рідної, — Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, — що далі нікуди. Томас Чех, або Богемець, автор цього «Гербарію», — прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.
— Томас Богемець, Томас Богемець, — зморщив чоло бургомістр. — Званий також Томасом Медиком. Чув. Він був другом котрогось із князів… Не пам'ятаю…
— Князя Генріха VI Вроцлавського, — тут же спокійно пояснив злотник Фрідман. — Справді, цей Томас був його другом. Кажуть, то був великий учений, талановитий лікар. Учився в Падуї, у Салерно і Монпельє…
— Казали також, — втрутився Гофріхтер, який уже кілька хвилин кивками голови підтверджував, що вже також собі пригадав, — що він був чарівником і єретиком.
— Учепився ти, пане Яне, — скривився бургомістр, — того чаклунства, як вош кожуха. Дай спокій.
— Томас Богемець, — зазначив злегка суворим тоном пробощ, — був духовною особою. Вроцлавським каноніком, потім навіть суфраганом дієцезії [45] та почесним єпископом Сарепти [46] . Був особисто знайомий із папою Бенедиктом XII.
— Про цього папу також різне казали, — не збирався відступати Гофріхтер. — А чарівники траплялися і серед інфулатів [47] .
45
Суфраган — єпископ без єпархії.
46
Сарепта — Оскільки це місто у Фініки, на землях у долині р. Тигр, після загибелі держави хрестоносців було відвойоване мусульманами, звання єпископа Сарепти було хоч і почесним, але суто номінальним.
47
Прелат, який має право одягати митру.
— Та облиште ви нарешті, — обірвав його ксьондз Якуб. — Нас тут зараз не це має цікавити.
— Отож-бо, — підтвердив злотник. — І я якраз знаю, що. У князя Генрика не було нащадка чоловічої статі, а тільки три дочки. Із наймолодшою, Маргаритою, наш ксьондз Томас дозволив собі завести роман.
— І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?
— Князь на той час уже упокоївся, — знов пояснив злотник. — А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько-яворським Болеком Малим, битомсько-козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все-таки… Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П'ястів [48] на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
48
Королівська династія в середньовічній Польщі.
— Боюся, — сказав бургомістр, — що ні.
— Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?
— Тепер так, — кивнув головою Ян Гофріхтер. — Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.
— Природно, — підтвердив ксьондз Якуб. — Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер-кларисок [49] , дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар'єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар'єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним — одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним — його зробили б абатом де-небудь у цистерціанців. Був би розумним — на нього чекав би капітул [50] котроїсь із колегіат [51] .
49
Черниці ордену святої Клариси.
50
Колегія каноніків.
51
Костел, при якому діє капітул.
— І яким же він виявився?
— Недурним. Вродливим, як батько. І відважним. Ніхто ще нічого не встиг зробити, а майбутній ксьондз уже бився з великополянами при боці молодшого князя, майбутнього Конрада Старого. І бився так хоробро, що не було виходу — довелося посвятити його в лицарі. І дати наділ. Так-то і помер ксьондзик Тимо, хай живе рітер Тимо Бегем з Беляви, фон Беляу. Лицар Тимо, який невдовзі непогано породичався, взявши за жінку наймолодшу доньку Гайденрайха Ностіца.
— І Ностіц видав доньку за ксьондзівського байстрюка?