Вибрані твори
Шрифт:
— Батьку, не падай! — підхопили його юнацькі руки.
В болгарському селі його прихистили чужі діти — друзі його синів, прихистили як свого тата, вселили надію, що він побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.
І старий терпеливо чекав зі Сходу великого дня…
— Буна сара, приєтене! 7 — щиро привітався Павло Михайлович з йоною Чабану.
— Буна сара, фрате! 8 — Чорнявий тридцятип'ятилітній красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвідницькими кроками підійшов до свого
— Як здоров'я Іляни?
— Спасибі. Ілянуца одужує, — промовив співуче і ніжно.
— Тепер повік на болота не поїде?
— Поїде! Тільки про це й розмови. Літературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
— Слідкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.
— Услідкуєш! — Без тіні огуди, навіть з прихованою гордістю промовив Иона. — Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замість грілок прикладати. Не знаєш мою Ілянуцу!
— Знаю. Бережи її.
— З громадянської бережу. Раніше беззаперечно слухалася. Правда, тоді я парубком був, — засміявся, блиснувши сліпучими високими зубами. — Сьогодні вона мене вже зовсім переконала, що прибузькі плавні усім схожі на придунайські. — Сів, схрестивши руки на ріжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблі.
— І висновок який?
— Не маловажний: меліорація прибузьких плавнів — це прекрчсна підготовка для майбутніх робіт в Бессарабії. А потім на мене напалася — мало уваги болотам приділяю. Бюром райкому пригрозила. І знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.
— А це вже від тебе, від твоєї роботи залежить.
— Вона б хотіла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранці приїхали меліоратори. Насилу втихомирив свою: хотіла з ними на Кругляк майнути.
— Повернулися з болота? — зацікавлено запитав Павло Михайлович.
— На жаль, повернулися. Це із дуже швидких, — осудливо промовив Иона. — В Будинку селянина відпочивають.
— Зараз викличемо, — поспішно вийшов у коридор. Звідти задзвонив молодечий голос:
— Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворні кроки загупотіли на ганку і затихли в темряві.
— Иона, ти вже дістав худобу й реманент для созу «Серп і молот»? — став на поріг Павло Михайлович.
— Не дістав Не допоміг навіть кавалерійський натиск, — набігла тінь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерів.
— Погано. Це тяжке село. Бондареві в першу чергу треба допомогти. Як кваліфікуєш затримку?
— Кваліфікація така, що й сердитися не маєш права: ріст созів.
— Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообіцяли допомогти?
— Днів через десять. Ми не першими стоїмо у списку.
— Зовсім погано. Треба, щоб созівці раніше за всіх засівали поля. Це наочна агітація Бондаря не зобидь. В його селі знаєш, яка куркульня.
— Що можна буде зробити — зробимо.
Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
— Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам і сиротам закінчили хліб збирати?
— Закінчили. Комсомолія за це всіма силами взялася. Особливо відзначилися дівчата з Новобугівки: Югина Бондар, Софія Кушнір і Василина Підіпригора.
— Славні дівчата. Бачив їх у райкомі при врученні комсомольських квитків. Йона, можу тебе порадувати: фільм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селі. Знаєш, скільки він думок викликає в селян? Вчора спеціально сидів у івчанському клубі. Захват увесь зал охопив.
— Шматок життя, Павле Михайловичу.
— Вірно, це шматок життя. Після сеансу підійшла до мене ціла делегація селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорні, міцні, мов коріння, груди як у молотобійця, а очі надією палахкотять.
— Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? — питає.
— Правду не треба підкрашувати, — відповідаю.
— Ех, і життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?
— Поїдьте — побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.
— А таки поїду, — рішуче махнув головою. — Коли хоча половина правди живе в картині — зразу ж пишуся в колектив.
— Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? — витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. — Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.
— Не спускай. Толковий селянин.
На вулиці загомоніли голоси.
— Ідуть меліоратори.
— Як вони тобі? — запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.
Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.
— Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, — це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які — не вхопив, — неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. — Молодий — нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.