Вибрані твори

Стельмах Михайло Афанасьевич

— Тату, спіймали того… Льоню, як його? — обертається до хлопчика Сергієнка.

— Контрреволюціонера, — поважно відказав білоголовий Льоня і здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дівоча.

Свирид Яковлевич широко відкриває вкриту жовтими цятками лишаїв хвіртку. На подвір'ї біля парні стоїть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кілька жінок і сім'я Січкаря. Сам Січкар гнутими двозубими вилками саме витягнув із парні м'ясисту розпарену деревину, повернув її і знову турнув у паруючий отвір.

— Дорога, призначена небом, привела

мене до сонячних полян, де розцвітає христова наука… — з повагою звертається чернець до господаря і замовкає на півслові, круком виділяючись поміж світлішим вбранням жінок.

На подвір'ї піднімається занепокоєний гомін.

Січкар, кинувши вилка, першим прямує назустріч активістам.

— Завітали до мене? — бадьориться й усміхається нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його — плямистий рум'янець.

— Хто був у тебе з чужих? — гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. І одночасно бачить, як з незакритого отвору парні клубками перевалюється пара, підтоплює ченця і його скам'янілих слухачів.

— З чужих? — дивується Січкар. — Був проповідник бослова, киває головою на ченця. — 3 біблії усякі… новини бабам читає.

— Іще хто?

— Господи! Та нікого.

— А коли подумати?

— Побий мене хрест, нікого.

— Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Січкарю!

— Кажу — нікого, значить, нікого. Присікалися, прямо порятунку нема. — Щоки дуката линяють, в дрібних зіницях мерехтить колюча злість.

— Січкарю, нас довів сюди слід. Не викручуйся.

— Слід?.. Ну й що ж із того? Може, якась злодіяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це ліси! А ти за всякий слід серце навіки тривож, — тільки на мить ковзнулася тінь непевності по сірих білках і зникла в темних пучках прожилок.

Свирид Яковлевич уловив цю тінь, але він ясно розумів, що з Січкаря не витягнеш слова. Та вже й не воно цікавило його. Треба було далі розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому.

«Чужий не міг так легко орудувати в лісах… Значить, Січкар слідкував за Кушнірем… Один кінь убитий з австрійської гвинтівки. А в невідомого був тільки пістолет…»

З ледве помітних ниточок тчеться основа догадок, чіткіше постають контури складної картини, і різкий допитливий погляд Свирида Яковлевича вже кидає в дрож розбухлого Січкаря.

— Де твоя зброя?

— Яка? — здвигає плечима дукач. — Вилка? Он коло парні лежать.

— Де австрійська гвинтівка? Обріз австрійський? — швидко поправляється, знаючи бандитські звички куркулів. Ці слова пересмикують Січкаря.

— Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в банді був?

— Ти і зараз бандит.

— Не маєш права зобижать.

— Товариші, — звертається Свирид Яковлевич до активістів. — У цьому лігві захована зброя, її треба відшукати. Наскільки відомо, у куркульні перша схованка — стріха. Розшивайте клуню й повітку.

— Самоправство! А хто мені збитки відшкодує? — підскакує Січкар.

Але Мірошниченко не звертає на нього жодної уваги. Він перший піднімається по драбині на клуню, і незабаром

чорні роздвоєні сніпки, мов дитячі штанці, летять на землю. Дмитро легко, під захоплені погляди активу, прямо біжить вгору по рідких щаблях драбини і стає поруч з Мірошниченком, освітлюючи його ясним поглядом.

— Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю…

— А ти сумніваєшся, що вона тут?

— Я?.. Ні, не сумніваюся. Тільки все так незвично, так просто й складно виходить.

— Бо це, Дмитре, життя, боротьба. І на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловікові, що, як птиця, ховає іноді від дійсності голову під своє крило.

— Це ви у мій город заглянули?

— Ні. Але і в тебе знайдеться таке. Ще одноосібник не зовсім вилиняв у тобі.

— Прийде пора — вилиняє, — нахмурюється. Сніпки тріщать у дужих руках, і незабаром оголюються жовті, сточені шашлем лати.

На дворі кружляє галас. Заметушилася родина Січкаря, а чернець заздалегідь вислизає з подвір'я і його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить поміж деревами.

Коли активісти, зайняті своїм, осідлали величезну клуню і повітку, Січкар, зиркуючи на всі боки, злодійкувато схопив вила і почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумів: сьогоднішній день обривав його звичне життя. Нападом на Мірошниченка він міг відтягнути більшу біду. Драбина увігнулась під його важким тілом. Ось він припав до крокви і люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Сліпуче блиснули довгі зубці. І в цей момент Січкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усією своєю гарячковитістю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, і гострі зубці заворушилися роздвоєним жалом, не дійшовши кількох сантиметрів до плечей Мірошниченка. Ще через мить хрупнула суха лата, — Дмитро з розмахом опустив її на Січкаря і той обаполом покотився по драбині на землю.

— Дмитре… Спасибі, Дмитре… Як ти побачив його?

— То в мені обережний… одноосібник дивився…

— Запам'ятав? Ну, і вдача! — розсміявся Мірошниченко. — Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить ніяких родимок, бо вона є правда. Чуєш? І рости треба… сину. Це трудніше, ніж кип'ятитися в своїх гордощах. А серце тобі ще переробляти треба… Ще раз спасибі.

— Свириде Яковлевичу! Найшов! — тріумфуючи, гукнув з повітки Григорій. У високо піднесеній руці він тримав обріз. Ще рум'яний од хвилювання, Мірошниченко провірив дуло австрійського втинку. На сизій плівці свіжого перегару виділялась бугорками перепалена іржа.

— Заберіть бандита! — кивнув на Січкаря.

— Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, — тоскно ломилися губи багатія. — Легше б було за гратами прохолоджуватися… Пусти з худобою попрощатися. Чи побоїшся?

— Що? Худоба дорожче сім'ї?

— З сім'єю ще побачуся — вона мені передачі носитиме… А коні ж заберете…

Тінь жалості затіпалася в сизих сітчастих повіках, і ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися іржавими плямами.

* * *