Вибрані твори
Шрифт:
— Степане, покинь. Не ний! — обрізав Свирид Яковлевич. — І без тебе нелегко.
— Да, Степане, журбою не пособиш, — Іван Тимофійович поклав руку на плече Кушніра і собі зажурився.
Марійка більше не могла витримати. Закривши рукою очі, пішла подалі від чоловіків. У клуні на сіні вона припала до Югини і заридала.
«Все життя горе женеться за нами».
Дочка охопила голову матері, поклала її собі на коліна. Марійка якось зразу, підсвідоме, зрозуміла, що вже тепер не вона, а Югина міцніша за неї, що Югина мовчки потішає її, як колись вона потішала свою одиначку.
А
— Найкращі коні… Найкращі коні… — зітхає Кушнір.
— Ще й Варивонового шпачка підстрелили. За один день…
Забуває Іван Тимофійович, що йому треба заспокоювати прибитого горем Кушніра. І зразу ж, підминаючи біль, говорить твердіше, повільніше:
— Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде точити нашу кривавицю.
— Ну, хто ж міг шпачка покалічити? — вголос міркує Свирид Яковлевич. — Варчук з Карпом в цей час на полі був, Денисенко свій палац будував, Созоненки в крамниці людей обважували… Хитро замотався клубок.
— Найкращі коні… Найкращі коні…
— Не треба, Степане… Ще не такі у нас будуть коні. Ти зможеш викохати таких громоходів, що по всій нашій землі і про тебе, і про них пролунає слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у тебе, в твоєму господарстві пропала худоба, вже повік би із злиднів не виліз. Готував би або заробітчанську, або старецьку торбу і доживав би з нею віка. А за нами наша радянська держава стоїть, в люди виводить нас. Колективне господарство — життя наше. І це — смерть куркулям. От і лютують вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачі скрутять нас в дугу. Це їм найбільше потрібно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогодні село дізналося про наше горе і сьогодні селяни приносять чотири заяви до созу. Це не дрібниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не такими ділами ворочати будемо. Тільки будь, Степане, борцем за нове життя, а не дрібним власником, який, тільки що-небудь трапиться, губить під собою увесь грунт…
— Спасибі за добре слово. Мене не зігнеш спроста. А що тяжко на душі…
Не роздягаючись, всі троє пішли спати у клуню. Іван Тимофійович, морщачись і наперед підбираючи заспокійливі слова, підійшов до дружини за ковдрою.
«Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись», — з острахом торкнувся плеча Марійки. Та здригнулась, зітхаючи подала йому ще й рядна, подушки, кожух і тихо промовила:
— Іване, ти краще повкривай людей. Ночі ядерні тепер. А вам ще й їхати скоро до міста… Ти не печалься, Іване…
— Марійко… Маріє, — міцно пригорнув до себе дружину.
LІ
З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон і, вигинаючись, влетів у широку заводську браму. Всі його платформи були навантажені темносірими кругляками подільського фосфориту.
— З Придністров'я привезено, — пояснив Кушніру і Бондарю високий технік, увесь обсипаний фосфорним борошном.
Заводське подвір'я, що підбігло до мальовничої оболоні, було заставлене мішками з суперфосфатом і величезними суліями з сірчаною кислотою.
Грохіт каменедробарок зразу ж оглушив і Бондаря, і Кушніра. Попелясті кругляки з вищанням і скреготом лопались на половинки, розсипались на дрібні шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усі цехи. Технік, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто починав сипати специфічними термінами:
— Наші подільські кругляки мають найбільше п'ятиоксидного фосфориту — до 37 процентів. А піщані фосфорити у найкраших випадках містять у собі лише до 15 процентів, глауконітові — до 25, а глинясті — до ЗО процентів.
Увійшли у другий цех, наповнений випарами.
Як у густому тумані, працювали біля мішалок робітники. Вони на мить відривались від труб, які струмували свіжим суперфосфатом, підбігали до своїх гостей, віталися з ними, наче з ріднею. Аж незручно було і Бондареві і Кушніреві: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повітря обпалювало груди, немилосердно щеміли очі. Тут до Бондаря і Кушніра підійшли Недремний та Мірошниченко.
— Тяжкувате у нас? — засміявся Недремний, бачачи, як змінились обличчя гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покриті димчастим пилом.
— Ох, і трудна ваша праця. І дихнути нема чим. Це не те що на полі. Думалось: біля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату… Полюбити таку роботу — багато треба сили мати, — і Кушнір з пошаною поглянув на Недремного.
— Не стільки сили, як справжнє робітниче серце. У нас робітники люблять і гордяться своєю роботою. З неї і хліб росте…
— Як наші діла? — звернувся Бондар до Мірошниченка.
— Наче на добре йдуть.
В місті Свирид Яковлевич розгорнув шалену діяльність. Він оббігав усі установи, що могли чимсь допомогти потерпілому созу. І незабаром якось виходило, що їхній соз чи не найкращий на всю округу, тільки начальство мало знає про це.
— Це все добре, а трактора не дамо, — твердо відрізав йому замісник завідуючого окружного земвідділу.
— Чому? — холонучи запитав, бо вже кілька разів у думках бачив трактора на своїх полях.
— Машини ми даємо лише колективам.
— Дайте нам трактор, ми зразу ж і колектив заснуємо.
— Організуєте колектив, тоді поговоримо.
— Він у нас уже фактично заснований, — сам собі здивувався, як могли вирватись такі слова.
Але замісник не хотів слухати ніяких пояснень і прохань.
— Гаразд, — глухо промовив Свирид Яковлевич. — Коли я зможу застати завідуючого?
— Його зараз в природі не існує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, — подобрішав: як старається чоловік. Цей доб'ється свого.
Мірошниченко ще зайшов до окружкому і довідався, що сьогодні на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пізно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку.
І яка ж була його радість, коли, тільки переступивши кабінет завідуючого, він пізнав за столом Анастаса Донелайтіса.