Вибрані твори
Шрифт:
— Свирид Мірошниченко! Отой, що до гармат залізяки приробляє? — засміявся Анастас і, накульгуючи, пішов назустріч старому другові. Обнялись, поцілувались.
— Скільки літ промайнуло, скільки води утекло!
— А не старіє стара когорта, — всміхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. — Ти такий і в тисяча дев'ятсот двадцятому році був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського біля Дяковець приперли?
— Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахміття і хотіли нас в Івчанці накрити?
— Пригадую, Свириде… Господарюєш тепер на своїй землі?.. Коли ж це я до свого Німану доб'юся? — задумавсь на хвилину і додав: — Трактора вам дамо. Тільки прийде перша партія — присилаю вам найкращу… пчихалку.
Свирида Яковлевича аж пересмикнуло від цього слова.
— Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про «фордзона», його поки заведеш… От скоро ми побудуємо свої, вітчизняні, трактори, такі, як сама мрія. Аж сміятиметься поле.
— Правду кажеш, — погодився Свирид Яковлевич…
Увечері в заводському клубі відбулася зустріч робітників зі своїми гостями. Після Мірошниченка виступив голова завкому, а потім Недремний прочитав листа старих кадрових робітників до созівців підшефного села:
«Надіємось, дорогі товариші, що ви переборете всі труднощі, прямуючи світлим шляхом, накресленим Леніним і Сталіним…
Ми, старі кадрові робітники, бажаємо вам великих успіхів у роботі і обіцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстерні для вас два плуги, два культиватори, зібрати сівалку…»
— Спасибі вам, спасибі вам, — тихо шепоче в президії Степан Кушнір, пильно вдивляється в обличчя робітників.
Після зборів до созівців підійшов Недремний зі своїм небожем Михайлом Созіновим, рідкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою.
— Захотілося Михайлові до вас поїхати. Він ще й села не бачив — з моєю сестрою увесь час у Києві проживав.
— Заберемо з собою, — погодився Мірошниченко і звернувся до дитини: — А сам не побоїшся поїхати?
— Ні, — твердо відповів Михайло. — Я хочу червоним командиром бути. А командир нічого не повинен боятися.
Чув? — засміявся Недремний. — Наша зміна росте.
LІІ
В тривожно-радісному і п'янкому тумані промчалися ці дні. Еге ж, Дмитро сп'янів од усього, бо стільки людей перевернулось в його домі, стільки очей вітало й огрівало молодих, стільки було проспівано веселих і сумовитих пісень. Біля них метушилися люди, рідня, щось заставляли робити, чиїсь жіночі руки обсипали їхні голови добірним житом.
Дмитро вірив і не вірив, що то музики грають його весілля, що біля нього сидить бліда і сумовита Югина, що то він її під притишений сміх і густе сяйво поглядів цілував в обм'яклі, немов зів'ялі пелюстки, вуста.
Болючими перебоями пробивалася радість і зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покуті, пригадав слова Марти:
«Буде тобі добре — за мене забудеш, погано буде — згадаєш…» «Розійшлася з чоловіком… Як же ти
Мовчки приторкнувся рукою її долоні, здригнулись пальці у дівчини, одначе не відвела руки, покірної і холоднуватої.
А тимчасом Варивон, підпилий і веселий, втиснувся до дівчат.
Дмитро ще з суботи помітив, як його товариш увивався біля невисокої дорідної Василини, спокійної, задумливої дівчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дівочим колом…
Тихої зоряної ночі, розсипаючи пісні, гамір і сміх по всьому селі, почали розходитись гості. Останнім попрощався Варивон і кинувся наздоганяти дівчат.
— Припала і мені одна до душі, — кинув уже з-за плота і розтанув у нестихаючій темряві.
Тихо, понад самою землею, лащиться вітер, сухо шепоче в прив'яленій листві. Понад шляхом на темному небі закрасувалося сузір'я — дівчина з коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно світили три зорі.
Вдалині затихають дівочі співи, і тільки десь аж біля зарічки, задушевно і ладно, напевне обнявшись, як і їхні голоси, виводять два хлопці широку, немов сама молодість, пісню кохання.
Незвична туга і жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням і надіями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душі почував провину перед Югиною, підсвідоме вишукував і слова, і погляди, і рухи, якими б можна було зміцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дівчину, як брат сестру. Він торопів, ніяковів перед тихою покорою, з якою дівчина зустріла його останніми днями; не знаходив слів для розмови, і все тепер здавалося темнішим і старішим.
Із сіней вийшла Докія, стала на порозі і тихо покликала:
— Дмитре, де ти?
— Чого, мамо? — вийшов із темряви і зупинився навпроти матері.
— Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дівчина. Бережи її, як життя своє, — торкнулася вогкими губами, що пахли горілкою, синових уст.
Поволі, навпомацки знаходить клямку і входить у ліву половину хати.
Біля скрині стоїть Югина. На ній по-жіночому пов'язана хустка, і тому вся її постать стала наче більшою, а обличчя старшим. В потемнілих очах мерехтять чи то дві краплинки світла, чи то дві сльозинки.
— Натомило весілля тебе? — заслоняє спиною світло лампи і тепер яскраво бачить, що вії дівчини підмивають сльози.
— Натомило, — долітає ледве чутний шепіт і зливається з зітханням.
Він розуміє, що дівчина от-от може охопити руками голову і заплакати. Жаліючи її, одводить погляд убік.
— Лягай, дорога.
Йому зараз хогілося поговорити по щирості з нею, попросиги пробачення і знайти хоч малу розраду. Навіть ледве не вирвалось: «Що ж, не осуди. Так нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, і нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На світі немає такого, хто б міг би так тебе полюбити».