Вигнання в рай
Шрифт:
– Я прекрасно тебе розумю, - Сергй дйсно розумв .
– А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в мст вставати пзно. А тут, я навть сам соб дивуюся, скочив сьогодн разом з сонцем, навть не подумавши, що можна ще понжитися в постел, бадьорий, радсний, пробгся берегом Днпра, скупався - гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати...
– Так, так, а тут я на завад.
– Та що ти, Оксано! Як це на завад? Та я...
– Добре, добре, це я так , жартую, - поблажливо промовила Оксана.
– Просто я так зрозумла, що ти виршив, що в храм злод, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двер в готовност кинутися в бй.
– А ти помтила?
– знову трохи знтився Сергй.
– Я думав, що ти була настльки зосереджена на молитв, що навть не помтила мене. А ти навть здогадалась про мо намри.
– Як же тут не здогадатися, якби ти тльки бачив у цей час сво обличчя, - вона знову поблажливо посмхнулася, -
– Розумш, - почав вн, - я служив в Арм в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйон, н, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, - похопився Сергй, подумавши, що двчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.
– Я розумю, - просто вдказала вона, Сергв вдразу стало ясно, що вона дйсно все розум.
– Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому мсц, що...
– Сергй трохи замислився.
– В Афганстан я служив, - кинув вн мимовльний погляд на Оксану й побачив, як просвтлене радстю обличчя раптом посумнло, а велик прекрасн оч, мов сльозами, переповнилися спвчуттям.
– Так, звичайно, - продовжив вн, - набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минул, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшй небезпец дяти так, щоб вдвернути цю небезпеку не тльки вд себе, а й вд нших, дяти у строго визначеному порядку, ршуче й швидко, але без сум"ятливого поспху, тверезо й усвдомлено. А побачивши, що двер храму вдчинено, я, звичайно, вдчув небезпеку. А що ще я мав би вдчути, адже на власн оч бачив, як Горпина Степанвна вчора власноручно замикала ц двер, а сьогодн вранц, коли я ось збрався йти до храму працювати, дала мен ключ вд дверей храму, щоб я х власноруч вдмкнув, - Сергй дстав з кишен ключ й, тримаючи х на вдкритй долон, наче зважуючи, додав: - що б я мав думати?
– Я розумю тебе.
– Так от, думаю, що ж робити? Побгти повдомити когось? Доки бгатиму, злод втечуть. От виршив спробувати своми силами розбратися в ситуац. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навть якби х було деклька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи мо герочне минуле, - спробував вн трохи пожартувати, щоб розвяти невльно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого спвчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвяло настрй двчини, додав: - Тебе, я бачу, якось вразило таки мо герочне минуле?
– Ззнатися, це й справд так, - погодилася вона.
– Адже, сам подумай, якось воно незвично - художник, та не просто художник, розпису храми, пише кони, а до того раптом - Армя, ДШБ, Афганстан... До того ще ж, як уявила, що тоб там довелося пережити. Якось це все вдразу й не складеш до купи. Дивно.
– Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганстан, як це вже й справд не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на меж людських можливостей поставило мене перед невдворотнстю вибору, перед невдворотнстю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не вдмовиш мен в цй розмов?
– Сергй побачив, що обличчя Оксани знову прояснло.
– Аякже, - вже веселше вдповла вона, - я з великою радстю поговорю з тобою про це, - просто, вдверто й щиро, як завжди вдповла вона.
– Н, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом ранше, читав книги, все таке нше, але щоб отак глибоко й вдверто вдчути себе частиною Божого задуму, це вдбулося все ж псля Афганстану, як це не звучить дивно, завдяки Афганстану. А взагал, в мому житт було деклька таких, можна сказати, поворотних моментв, як ршуче змнювали, врнше поглиблювали свторозумння, розширюючи водночас життв видноколи показуючи нов життв шляхи. Це, по-перше, - Сергй невльно замислився, - як я вже казав, Афганстан, який зробив мене християнином, потм проголошення Украни незалежною державою, яке зробило мене вдвертим укранцем, тод проголошення Кивського Патрархату, яке зробило мене християнином укранським, нарешт, сумнозвсне водночас велично-незабутн поховання Патрарха Володимира, яке зробило мене православним укранцем незворотно, кнцево, на вки вкв. Звичайно, тоб може здатися, що я якось пасивно, безвльно слдував за всма цими подями, спонукуваний ззовн до внутршнх переворотв. Втм, не вдкидаючи зовншнх спонук, я все ж з вдповдальнстю й без сумнву можу сказати, що все це вдбувалося так, нби мо внутршн, найглибш мр й над виливалися назовн втлювалися в життя в цих вкопомних подях, так, наче Бог чув мо сподвання виконував х, а може це я просто вдчував божественну нагальнсть цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що вс ц под були кроками невдворотного поступу втлення Божого задуму щодо Украни не може бути жодного сумнву. Як би там не було, - додав вн ршуче.
– Так, звичайно, - оч засяяли глибоким внутршнм натхненням, - я тебе прекрасно розумю. Адже подбн до описаних тобою почуття переживали щодо вдзначених тобою подй, хоча, - вона трохи знчено задумалась, - хоча, зрозумло, щодо Афганстану я не можу сказати, а щодо всього ншого, названого тобою, то просто впевнена, що подбн до твох почуття, мр та над переживала переважна бльшсть укранського народу, в тому числ, звичайно, ми з татом як все наше село, район так дал. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи бльше приготован до саме такого перебгу подй, дещо сильнше бажали саме такого перебгу подй, бо вдома нам сторя нашого священицького роду сяга дуже далекого минулого, принаймн нам точно вдомо, що наш далек пращури, Князенки, православн священики, боролися з польськими утисками ще за часв Реч Посполито, наснажен полум"яним словом вана Вишенського, потм брали безпосередню участь у Хмельниччин; дал боролися з можливою передачею Кивсько Митропол пд владу Московського Патрархату, коли ж ця згубна для Укранського православ"я передача все ж вдбулася всупереч канонам Церкви бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб в тих умовах зберегти сворднсть укранського православ"я, за що й були переслдуван мперським режимом Священним Синодом; пд час же проголошення Укрансько Народно Республки священики з роду Князенкв були першими серед нцаторв проголошення Автокефал, через що першими ж псля радянсько окупац отримували в потилицю чекстськ, енкаведистськ та кадебстськ кул, оскльки, як за часв Хмельниччини, не лише словом, а й длом боролися за вру й Украну, хоробро вдстоюючи право свого народу на снування ще й в лавах як Арм УНР, так Укрансько Повстансько Арм. Так що, й Укранська Незалежнсть, Кивський Патрархат були для нас вже не стльки нежданими подарунками дол, як довгоочкуваним справдженням наших вковчних мрй боротьби.
– Тепер мен зрозумло, - промовив Сергй, захоплений високою натхненнстю Оксаниного обличчя, - чому твй батько, Михайло Архипович Князенко, прихавши до Кива умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повдомив, що ваша парафя належить до Кивського Патрархату - треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.
– Звичайно, адже в нашому роду про це мряли з дда-прадда, а втлити цю велику мрю випало нам. То як же тут не радти. Тут мимовол будеш гордим натхненним, - вона сидла на лав гордо виструнчившись, неначе пдносячи сво слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому деклька локонв русявого волосся, що вибилося з-пд хустки, хвилююче трпотло на легенькому втерц, що надавало двчин якогось зворушливого водночас романтично-пднесеного вигляду.
– Я вас теж прекрасно розумю, - щиросердно вдгукнувся Сергй, - адже я, як тоб вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Кивського Патрархату, сприйняв його проголошення з великою радстю, хоча й шов до цього не з дда-прадда, а вдчув у соб цю патротичну жилу зовсм недавно, уже в свдомому вц, видобувшись з радянського й росйського мперського мороку. Як би це тоб пояснити...
– йому так хотлося донести до свдомост сво справжн найпотамнш почуття.
– Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усвдомлення божественних одкровень щодо окремих людей, х гуртування в спльноти, взагал щодо людства, зрозумв усю несправедливсть, неприроднсть становища мого рдного народу, вдчув себе невд"мною часткою мого несправедливо скривдженого народу, вдчув божественний задум щодо Украни. Украна Бог - ц два поняття злилися для мене в одне цле, адже Бог мг явитися укранцям лише в образ Украни, як для врев Бог явився в образ зралю, а для росян в - образ Рос. Не сну бо някого абстрактного просто Бога, як не сну якось абстрактно просто матер, а сну насправд лише одна дина, поступово старюча, рдна тоб мати - все бльше й бльше похилого вку жнка з неповторними й незрвнянними очима, посмшкою, зморшками, як одного дня вдйдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутнми й живими на вки вкв. Адже, просто Бог просто мати - це лише слова, просто слова, мертв букви, а жив лише та свята жнка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батьквщина, яка породила в муках твй рдний народ, живий лише той Бог, що втлений в одному з сво ликв-народв. Нам Бог явився в образ Украни, щоб уповн вдчути себе синами Божими, ми повинн вдчути себе укранцями; лише повнстю ставши самими собою, ми зможемо зрозумти нших.
– Як гарно ти говориш, - прекрасн оч Оксани прикипли до Сергвого обличчя.
– Ти казав учора, що тоб дуже подобаться, як говорить мй тато, а сам ти говориш не грше.
– Та просто тема така, що слова сам собою говоряться.
– От, от, так говорить тато. А ще ти питав у мого тата, чи вн бува не пише, тепер я хотла б спитати тебе, чи бува ти сам не пишеш не тльки пензлем, а ще й пером?
– Та чесно кажучи, - няково промовив Сергй, - такий грх, бува виливаю сво почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папр. А як ти вгадала?