Вигнання в рай
Шрифт:
Ось цей останнй випадок, зовсм недавня його остання спроба стати смейною людиною. Чого варт лише т вдверт вибухи неприхованого гнву у вдповдь на його мовчання, коли вн намагався просто пропустити мимо вух чергов "хитромудр" розумування щодо можливост з його професю та репутацю жити набагато краще - це ж просто смшно, маючи можливсть жити "як люди", просто таки вдмовляти соб майже в усьому. Грошей! чим скорше, тим бльше! Звичайно, вони розлучились - це навть не так вже вразило його, як бувало спершу, все вже було настльки звично й схоже, настльки по-буденному, наче все так повинно бути. Вн навть вже подумувати, що ц вс невдач в пошуках смейного щастя - це покара за його грховн любовн походеньки, за його легковажне ставлення до стосункв з жноцтвом у минулому, за його врне служння жорстокому Ярилу. Ярило не вдпускав
Одне тльки добре - Сергй встиг висповдатись ще в Кив щодо цього останнього випадку, вн просто не уявляв соб, як би вн ось тепер пшов з усм цим до отця Михайла. Хоча , сповдь - сповдь, але тим не менше.
Поступово виходячи з глибоко задуми повертаючись з свту свох споминв у хату баби Горпини, Сергй вдчув, що його тло прямо отерпло вд довгого лежання в однй поз - вн навть незчувся, як промайнув досить довгий промжок часу. Вн встав, розм"яв затерплу шию, пдйшов до вкна, що кидало на пдлогу яскравий квадрат веселого травневого свтла - сонце вже перевалило через зент.
Дивно, пройшло так мало часу вд його появи в цьому сел, а яке величезне зрушення в житт, в душ. Що це? Вн навть не уявляв соб, як би все це можна назвати. Переворот? Переродження? Вдродження? Цле життя, все його життя промайнуло перед ним. Все сво життя Сергй нби заново прожив. не просто прожив, а пережив. Вн наче новим, справд християнським, поглядом окинув сво життя, в новому свтл побачив усе пережите, вс основн вхи життвого шляху постали перед ним.
вн простив, вибачив сам соб врешт-решт сво власн грхи, так наче це вибачив йому хтось нший, той хто мав право прощати всм прощати все. Дивне, легке й захопливе вдчуття оволодло Сергм: вн нарешт змг простити соб сво минуле, з важкого переобтяження сумлння, що тягло в грховне болото замкненого кола зваб докорв, його минуле раптом перетворилося на просто повчальний приклад хибно нерозумно поведнки, так наче цей приклад для настанови показував йому хтось нший, хто мав право повчати всх - тепер Сергй напевне знав, як жити правильно. Всепроникаюче всевладне свтло стини, добра й краси, джерелом якого було нове осягнення минулого, осяяло як тепершн життя, так перспективи майбутнього. Настрй всепрощення й безмежно любов до всього свту, навяний образом Оксани, опанував його - так, це був образ Оксани, через який Сергй, неначе через чарвний кристал, побачив себе, сво минуле й майбутн, побачив весь свт, побачив Бога - став новою людиною.
Сонце спускалося вже з зенту, весняного життдайного зенту. Вийшовши з хати Горпини Степанвни пд враженням свох дивовижних роздумв осяянь, Сергй пройшов стежиною через город, вийшов до Днпра пшов понад ркою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозор простори лагдним весняним теплом, яке розносив вусбч юний втерець, змшуючи солодкий аромат весняного цвтння з терпкуватим духом новонароджено зелен й обдуваючи обличчя Сергя, який на повн груди вдихаючи цей могутнй весняний дух, неначе настй безсмертя, все йшов йшов уперед, немов хотв дйти до того вткаючого виднокола, де зелений океан земл зливався з синм океаном неба. Аж ось, попереду забовванв курган, один з тих вчних вартових укранських просторв, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предкв. Дйшовши до кургану, Сергй зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло деклька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Сергй зупинився, заплющив оч. Ось воно. Нарешт. Лада. Ярило вдступав. Надходила Лада. Лада перемагала...
В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти побля витокв весняних хороводв, коли, натхненн жаром незайманих тл, тремтлив руки двочо цнотливост вплтають квти першого кохання в внки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепет пробудження земл раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень буде на крил двочо сором"язливост на крил парубочого завзяття злтати в небеса палких обймв освдчень. Кохання буде перлини двочих посмшок уперемж з перлинами пташиних заспвв нанизувати на нитку травневого досвтку в намисто пристрасних бажань на лебединй ши першого злиття - вс вдчують, як з вдкритих ран лсв, гав, полв пагорбв, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструму зелена кров весни, пульсуючи в твох власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагод нжного леготу й медвяними босими нжками дивних запахв вдбитки слдв свох буде втоптувати взерунками пахучих квтв в зелен килими степв, аж доки щирсть поцлункв не розквтне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цвт буя. Напередодн сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце - сонце таки настане!..
Так, Ярило нарешт вдступив. Лада нарешт перемогла. Сергй вдчув це усм свом ством, всю повнотою осягнення буття - Лада запанувала над ним уповн й беззаперечно. Нарешт. Було таке вдчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж летти? Куди ж ще, як не до не...
9.
В хат отця Михайла було гамрно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точнше, то гамрно в хат отця Михайла було набагато частше, анж не гамрно. Вс присутн були захоплен розмовою, яка бльше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в двер хтось постукав, як всм здалося, трохи несмливо. Потм цей чемний стук знову повторився.
– Цкаво, хто б це мг бути?
– Михайло Архипович встав з-за великого столу, за яким сидла вся компаня, пдйшов до дверей вдчинив х.
– А-а-а, ось вн, наш художник, - привтно вигукнув вн, побачивши на пороз Сергя, який, зйшовши з кургану трохи побродивши прилеглими до села перелсками, таки наважився зайти в гост до панотця.
– А я думаю, хто б це мг бути, хто це так делкатно стука в двер й няк не наважуться зайти, якби хтось з наших, то просто б зайшов - все, без някого стуку.
– А я пдйшов до хвртки - някого дзвнка, постукав, - трохи няковючи, наче виправдовуючись, промовив Сергй, переступаючи трохи несмло порг, - някого вдгуку, прочинив хвртку - Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому навть натяку на бажання гавкнути не виявля. Я пдйшов до хати - знову ж таки някого дзвнка не виявив, так що довелося аж до само господи оце зайти.
– Це я винен, - отець Михайло взяв гостя за лкоть, пдводячи його до столу, - не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з тю тльки рзницею, що вдома ще бува доводиться двер вдмикати, а в мене - вже вдмкнуто. Так що завжди смливо дть прямо в хату - майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто навть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу деклька живих душ, - показав вн на присутнх гостей, що сидли за столом, - душ, як, втм, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, нби одну дину душу, бо об"днан спльною метою врою. Отже, знайомтеся, - пдвв вн Сергя до великого овального столу, за яким сидло четверо - тро зовсм ще молодих людей рокв двадцяти п"яти, одна з яких двчина дво хлопцв, та ще один вже досить зрлий чоловк рокв десь до сорока.
– Оце вн , той самий Богданенко Сергй Михайлович, художник, чи хоч, маляр, - виправився вн глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до кмнати з тацею, на якй стояли флжанки з кавою, - який буде розписувати наш новозбудований храм...
– Богданенко? Той самий Богданенко?
– не давши навть завершити мову отця Михайла, пдскочив один з молодих хлопцв, блявий з досить довгим волоссям, - той самий?..
– Той самий, той самий, - заспокйливо вдповв йому панотець.
– А це, - звернувся вн вже до Сергя, показуючи на свого нетерплячого гостя, - Олег Пилипович Яневський, педагог, виклада в нашй школ сторю.
– Сергй, - представився Сергй, подаючи руку хлопцев через стл, - дуже примно познайомитися.
– Дуже, дуже примно, Олег, - схопив Сергву руку обома руками Олег, довго не вдпускав, аж доки вже отець Михайло почав представляти нших.
– А оце ринка, ринка Миколавна Остапчук, - показав панотець на молоденьку чорняву дуже гарненьку двчину, що сидла помж хлопцв, - теж педагог, викладач укрансько мови та лтератури.
– рина, - подала двчина руку Сергв, вставши, теж дивлячись на нього з захопленням, але намагаючись приховати сво почуття й виглядати бльш помркованою за свого товариша.
– В"ячеслав Борисович Наливайко, - продовжував представляти гостей Михайло Архипович, показуючи на другого хлопця, смуглявого, з стрижкою йоржиком, вищого й кремезншого за Олега, - учитель фзкультури.