Вигнання в рай
Шрифт:
– По-перше, я думаю, що ти, Сергю, не зважаючи на свй вк, адже ти старший вд мене, зберг у набагато бльше недоторканому стан, нж я, свй оптимзм щодо характерних рис людсько природи, - мова була водночас розчаровано гркою й спвчутливою.
– Кожного разу, коли ти, нби "виправдовуючи" сво найкращ вчинки й душевн порухи, говориш, що так би вчинила кожна людина. А от я з свого, може й не занадто за часом довгого, але дуже переконливого досвду, можу авторитетно стверджувати, що так би вчинила не кожна, далеко не кожна людина. А те, що, як ти сказав, я людина заможна, то, по-перше, я тльки нби заможна, а по-друге, моя нби заможнсть тльки дода мен доказв у мой переконаност в далеко не романтичнй оцнц справжньо людсько природи. А депреся?
– вона грко посмхнулася.
– Депреся може спричинити фатальн наслдки? А якщо це саме фатальн наслдки спричинили депресю? Чи може бути ще щось бльш фатальне?
– останн слова вона вже вимовляла настльки задумливо, що складалося враження, нби вона вже забула про снування спврозмовника розмовля сама з собою.
– Знову загадки?
– звернувся Сергй до двчини, але ра була повнстю поглинута свом думками й аж няк не зреагувала на його запитання.
Так вони просидли деякий час у глибокй тиш. Було чути лише далек звуки нчного життя мстечка Первомайського. Надовго розтяглося натужне
– ро, - тихенько покликав Сергй, але вона знову няк не зреагувала.
– ро, - вже гучнше промовив вн злегка доторкнувся рукою до плеча.
– Що!
– здригнулась вона, миттво й несподвано повернувшись з далеч свох грких переживань.
– А-а-а, - чи то простогнала, чи то з полегшенням, упзнавши Сергя, протягнула вона, погляд надовго зупинився на його очах, так нби вона хотла поринути в найглибш, найпотамнш надра його душ, щоб побачити його найпосутнш думки й переконання.
– Я прихав сюди реставрувати храм, - з раптовим пднесенням майже вигукнув Сергй.
– Я бачу, що ти, ро, ще не пробувала звертатися до такого поврника й сповдника, як Бог його врна служителька Церква. З свого досвду можу цлком щиро засвдчити, що це дуже, дуже велика сила. Дуже, дуже раджу тоб звернутися до Бога. Хочеш, завтра зранку вдвох прямо й пдемо до храму.
– Та кинь ти дурню говорити, - знесилено вдмахнулась вона.
– Чи то я не знаю цих попв. Ранше врою й правдою служили атестичнй комунстичнй влад, майже в кожного попа пд рясою був наган погони вд КДБ, якому ц попи доповдали про настро серед пастви, порушуючи тамницю сповд, - з непереборним вдчам промовила ра, причому слово "попи" навмисне з притиском вимовляючи з наголосом на першому склад, - а тепер вони служать тим же самим комунстам кадебешникам, що й ранше, але тепер вже за "бабло" надають пдтримку на виборах. Такий же й цей наш мсцевий батюшка Олександр. Олександр! А як його вс тут називають, просто Санько. А як його ще називати, якщо вн ранше тут працював в одному з мсцевих колгоспв трактористом вдзначився в часи сво буремно молодост вельми свордною поведнкою на рунт глибокого запйного алкоголзму всх можливих тваринних пристрастей. Коли ж вн раптом прозрв псля чергового примусового лкування в ЛТП, то раптом цлком несподвано побачив у дзеркал докнченого нкчему без копйки за душею з перспективою закнчити дн сво за гратами, оскльки похопився вн якраз в той час, коли завдяки Горбачовськй перебудов один великий комунстичний СРСР перетворився на багато маленьких дико-капталстичних "есересерикв", не те що якомусь задрипаному алкоголку-трактористу, а навть найкращим фахвцям сво справи, найсвтлшим умам не знайшлося мсця у цьому дикому коловорот розгнузданого розкрадання всього накопиченого нелюдським трудом цлих поколнь покрних безсловесних рабв криваво радянсько мпер. Санько наш, не будь дурень, зметикував свом пронирливим селянським розумком, де його особистий просвток у безпросвтнй птьм безкнечного тунелю сучасност, тобто - де пахне сальцем. Деклька рокв духовно семнар - ось вам друге пришестя майже святого Санька, якнайкраще пдкованого для справляння чину сучасного попа, адже вн переборов уже вс сво пристраст, чи, може, став просто вже не спроможним до свох донедавнх пристрастей, на замну яким прийшла одна дина, зате сама найпотрбнша в сучаснй церкв пристрасть - безмрна жадоба грошей. Бабла, бабла й ще раз бабла - ось девз Санька його найулюбленшо церкви. Санько! Тобто Олександр - батюшка Олександр, завдяки наполяганням якого мсцевий вдбудований храм став тепер називатися храмом Олександра! Так, так, Першотравневий храм Олександра, щоправда, не самого Санька, а його тезки Олександра Невського. Так наче Санько н сном, н духом не знав не вдав, що насправд не було няко епохально Невсько битви, завдяки якй цей вигаданий князь Олександр став називатися Невським, як не було й того, вигаданого далеко пзнше святого Олександра Невського, а справжнй князь Олександр Ярославович був якнайвдячншим вихованцем Золотоординського ханського двору, пасинком Великого Хана й кровним побратимом одного з монгольських принцв, тобто достеменним Чингзидом, справжнй Олександр був найврнопдданшим слугою Великого Хана Золото Орди, справжнй Олександр був якнайлютшим, найкривавшим баскаком, який рвав нздр й вдрзав вуха нещасним пдданим Володимиро-Суздальського Улусу Золото Орди, щоб т не наважились утати бодай копйку вд всевидячого ока Велико Монгольсько мпер, яка згодом стала називатися Великою мперю Росйською, Московська православна церква, до реч, щонайврнопдданше служила як Ординським ханам, так х наступникам Московським царям, - було видно, як ця емоцйна промова, повнстю захопивши помисли, нби вихопила рину з провалля вдчаю й болю, в якому вона тльки-но знаходилась, вона нби забула про сво горе в порив ц сво рончно тиради, яка переходила в безжальний сарказм.
– Фальш, облуда брехня, бльше нчого. все лише заради грошей влади. Це для них царство небесне на земл. А Санько тут вже обжився дуже добре. Крм того, що вн отриму по вившеному при вход до храму прейскуранту за сво послуги попа, як у кожному справжньому комерцйному пдпримств, Санько ще й розвв тут цле, так би мовити, при-храмове сльгосп-промислове господарство, й руба бабло, аж щепки летять, вдда належну частку свом церковним паханам, як, в свою чергу, дляться з паханами вд влади, вс, як мовиться, в шоколад. Фальш, облуда брехня. бльше нчого, - закнчила вона вже тихим голосом, саркастичний запал, очевидно, вичахав, вона знову поверталася в неприглядний свт свого горя й болю.
– Не знаю, що тебе примушу саме так судити про Церкву, - з вдчутними нотками спвчуття звернувся Сергй до ри, - не знаю.
– Завтра познайомишся з Саньком , можливо, з його найврншою паствою, яка складаться з двох десяткв наближених, до рук яких теж прилипа непогана дещиця з даровано приходу Божо благодат, все зрозумш, - вимовила ра з рештками гнвливо зневаги в голос, скрививши в рончнй посмшц губи.
– Не знаю, не знаю, - задумливо подивився Сергй на двчину, яка в цей час являла нби уособлення вдчаю.
– Можливо, ти й маш якусь рацю щодо вашого мсцевого приходу, але ж, якщо це дйсно так, то треба просто боротися з цим. Адже, повр мен, багато бльша, я думаю, дуже набагато бльша частка церковних громад живуть зовсм з ншими, справжнми, заповданими Христом, цнностями. Як приклад, я мг би тоб навести хоча б от того ж отця Михайла з села Веселого пд Кивом, де я цле лто розписував храм. таких, я думаю, дуже багато. Повр мен, ро. Я в цьому впевнений.
– Я справд врю тоб в тому, що ти дйсно впевнений, але не бльше. це лише доводить мо попередн
– А втм, - вона раптом скинула на Сергя оч, в яких неждано зажеврло щось схоже не те, щоб на надю, а на глибоко прихований душевний порух, який мг би вилитися натяком на можливсть над, - втм, чого тльки не бува на свт. Тим паче, що втрачати мен й справд таки нчого.
Вона раптом описала правою рукою коло над головою, потм вказвним пальцем ц ж руки показавши на сво вухо, пдтвердила ц сво жести красномовним виразом обличчя, з чого Сергй врешт таки зрозумв натяк на те, що хня розмова в альтанц можливо прослуховуться - на що вн ствердно кивнув головою двчин у вдповдь.
Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Сергя йти слдом, пшла сама якомога обережнше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду деклька десяткв метрв, вони зупинились, ра пдйшла до одного з дерев обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Сергя, який пдйшов став перед нею. постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними взерунками, нби злилася з казковою грою свтла тн, а обличчя, вирзьблене мсячним сяйвом боротьбою над з вдчам, було нби породженням краси оснньо ноч, велично краси вдходу в небуття.
– Н, я прекрасно розумю дику навнсть мо миттво слабкост, - в очах знову замлола грка роня глузування вже над самою собою, - я прекрасно розумю, що ти цлком моврно, як бльшсть звичайних людей, можеш просто нстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарн деали морал. А й така можливсть, що ти, будучи людиною мого дядька, який запросив тебе, цлком свдомо вдаш з себе зразкового християнина, щоб тим певнше втертися до мене в довру. Можливо...
– ро, - перебив Сергй, який з усього цього зрозумв лише те, що в серц ц молодо красиво двчини вдбуваться якась пекельна боротьба мж надю вдчам, - чесно кажучи, я зараз з твох слв мало що зрозумв, а зрозумв бльше через тво оч, що тоб дйсно зараз дуже, дуже не легко. я готовий всм, всм, чим тльки я в змоз, допомогти тоб, тльки б знати чим я можу допомогти.
– Добре, добре, - якось машинально, нби тим часом зважуючись на щось, промовила ра.
– Я повнстю даю соб звт у тому, що все це може бути лише оманою. Бльше за те, мй життвий досвд просто примушу мене думати, що все це тльки й може бути оманою. Але... Але розумш, - вона знову довгим прискпливим поглядом подивилася Сергв в оч.
– Я давно вже, не пам"ятаю вже з яких пр, можливо навть ще нколи не бачила таких очей, як у тебе, Сергю. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише мсячне сяйво, в якому я бачу тво оч, - все ж не втрималась вона вд жарту.
– От бачиш, я й тут знову з"хала на роню. Такий от у мене життвий досвд. Я в усьому звикла бачити подвйне дно, завжди звикла шукати пдтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: оч з подвйним дном, слова з пдтекстом, оманливий голос - такими були завжди оточуюч мене люди. А от ти, ти - це щось зовсм нше, тво оч, тво слова, твй голос - це щось нове, невдоме, щось зовсм нше. Тоб хочеться врити. Тоб хочеться вдкрити душу. Не знаю, може це тльки ефект першого знайомства, через який ми готов вдкрити свою душу першому-лпшому випадковому тимчасовому супутнику. Н, - ршуче заперечила вона, нби намагаючись переконати себе саму, - ти - це зовсм нше. А втм. Втм, хай там що, а мен й справд таки нчого втрачати, та й подлитися свом болем мен все одно бльше н з ким, - подивилась вона Сергв в оч.
– Та й часу в мене залишилось зовсм обмаль. Можна сказати, часу в мене зовсм не залишилось. Так що ти - це, можливо, моя остання надя залишити на цьому свт хоч якусь всточку, хоч якесь пояснення того, що з мною невдовз станеться...
– Ти говориш загадками, ро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. Вдверто кажучи, моторошними загадками говориш.
– Що ж, геть вс загадки. Нехай не буде мсця жоднй загадц на цьому свт, - тоном людини, що спалила за собою вс мости, промовила рина.
– Ти цкавився мом тепершнм станом. Що ж, на все своя причина. Дивися в корнь, як казав один розумник. А корнь всх мох турбот поляга в тому, що два тижн - це максимум, це межа, це лмт мого снування на цьому свт. Н, два тижн - це, звичайно, крайня, деальна межа, насправд ж, мен, ясна рч, нхто не дозволить досягти ц меж, пду я звдси, ясна рч, ранше. Можливо, навть завтра. А може, й сьогодн, псля нашо весело вечер, за якою я, цлком можливо, з"ла, або ж випила якусь гидоту, яка вже вдправля мене на той свт. Що, мабуть, думаш, маш справу з хворою на параною?
– звернулася вона до Сергя, в погляд якого побачила здивовано недоврливий вираз.
– На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня грка дйснсть. Рч у тм, що рвно через два тижн я стаю повнолтньою, тобто я стаю зовсм повносправною спадкомицею всього, всього нажитого мом батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а мом справжнм батьком... Добре, - пдняла вона руку, побачивши на обличч Сергя вираз нерозумння, - добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозумлим. Рч у тм, що все те, чим зараз волод мй дядько, Семен Павлович, насправд свого часу нажите й зароблене його рдним братом ваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича ван Павлович якраз мом справжнм батьком. Точнше не , а був, оскльки мого батька вже нема в живих. Вн помер. Тобто, помер - це не зовсм правильно сказано, - вона прискпливо, нби перевряючи щось, подивилась Сергв в обличчя.
– Його вбили. Його вбив його диний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, мй дядько, який зараз назива себе мом батьком, в його батьквськ почуття до мене вс врять, адже свох дтей у нього нема, як нема й дружини, вн так пклуться про мене, так гладить мене по голвц, так подарунки мен купу, з таким птетом береже пам"ять про свого старшого брата, а мого батька, вана - ще б пак, адже псля смерт брата вн став мом опкуном , вдповдно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж термн його опкунства ма скнчитися в момент досягнення мною повнолття. А повнолтньою я стану рвно через два тижн. А розлучатися з тими величезними статками, як повинн стати невдовз мою власнстю, мй дядечко, звсна рч, не хоче. не хоче настльки, що вже приготувався розлучитися з мною, причому розлучитися назавжди. Вн уб" й мене, як убив свого часу мого батька. станеться це, звсна рч, до того моменту, як я досягну юридичного повнолття, аби не спокушати долю можливстю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник позбавлю назавжди мого рдного дядечка можливост втшатися тими, майже казковими, можливостями, якими вн втшаться зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дохдливо?
– з деяким сумнвом спитала вона.