Вигнання в рай
Шрифт:
– Та я не думав нудьгувати без вас, - заспоков його Сергй.
– Я ж вам кажу, що мен, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанвна. Вона мен про церкву розповла, в гост запросила, нагодувала, вдпочив я в не. Так що, наркати мен не доводиться.
– В такому раз, я дуже радий, запрошую вас до господи, - гостинним жестом показав на свй будинок отець Михайло.
– Ось тльки загоню в гараж свого "кадилака", - показав вн на "Жигул", пдйшовши до автомобля, лагдно поклав руку на кабну додав: - поставлю на нч на вдпочинок свою стареньку "копчку", вона бо сьогодн нвроку соб попрацювала.
– Старенька то вона, може, й старенька, - оцнюючим поглядом ковзнув по автомоблю Сергй, - а вигляда досить таки непогано, як на свй вк. Дуже добре вигляда. Як новенька.
– Ще
– смх, грх. Та нчого, все ж домгся свого. Як кажуть, не боги горшки лплять. Справляюся з свою "копчкою" не згрше за всякого завзятого водя. Але досить вже лричних вдступв. Зараз поставлю машину в гараж - прошу до господи.
доки отець Михайло вдмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав заганяв у гараж авто, Сергй няк не мг спекатися вдчуття сорому при згадц про сво недавн роздуми щодо розкошування священникв, як дозволяють соб роз"жджати на автомоблях, в той час як прост люди не можуть дозволити соб витратити зайву копйчину на шмат хлба насущного. Автомобль отця Михайла дйсно був не розкшшю, а засобом пересування.
Перша жива стота, яку гост зустрли у двор отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергй, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого свту, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що няк не змг би дстати до людей, як проходили в будинок, але Сергй про це не знав тому зупинився в нершучост, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-блу кудлату гору м"язв, прикриваючи нстинктивно собою бабу Горпину.
– Не бйся, Сергю, не бйся, - бадьоро пдштовхнула його Горпина Степанвна, - по-перше, Кудлай сюди не дста, та й не стане вн кидатися ось так ось, н сло н впало на людей.
– Так, так, - пдтвердив слова бабц отець Михайло, що якраз зачиняв двер гаража, котр виходили в двр, - Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, - кивнув вн псов, на що той лише на мить перевв свй погляд на господаря, а потм знову флегматично втупив сво величезн чорн добр оч в Сергя, очевидно вивчаючи нового вдвдувача.
– Кудлай - собака розумний, - похвалила пса Горпина Степанвна соб, - можливо розумнший за деяких двоногих, що тльки, прости Господи, гавкати вмють.
– Та це, власне, дина жива стота з тварин у мому господарств, - Михайло Архипович обвв рукою подвр"я.
– Нема в мене н курки, н свинки, тльки город - все, - кивнув вн.
– Живу одинаком, паства велика. Нема коли господарством займатись.
Сергй окинув оком подвр"я. Все було чисто, впорядковано, подвр"я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок пд черепицею, бльший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стльки, щоб можна було з ц рзниц зробити висновок про велику вдмннсть у соцальному становищ господарв. А от з господарських будвель - лише льох та помрний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашнй худоб, а тепер був перероблений на гараж.
– Добрий день, - раптом привернув увагу Сергя мелодйний двочий голос.
– А я чую, наче яксь голоси у двор, думаю, чи гост яксь у нас.
Сергй повернув голову на цей голос. з-за будинку виходила двчина в синьо-зеленому спортивному костюм, який, облягаючи молоде тло, пдкреслював надзвичайну красу доладно, наче виточено фгури. Була це двчина досить високого зросту, не набагато нижча вд Сергя, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилиц. Особливо ж Сергя вразила та невимушена природна гднсть постави, з якою вона, привтавшись, спокйно наближалась до гостей. Навть н, мабуть, гднсть - це, можливо, й не зовсм те слово, адже воно передбача якусь гордсть, можливо, навть гординю, а в двчин не було навть натяку на щось подбне до гордин, як не було й натяку на щось подбне до запобгання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергя ходою, якй позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголтньою подумною наукою.
– Добрий день, - вдповв Сергй на привтання.
– Хоча, день вже, можна сказати, закнчуться, вже можна б сказати "добрий вечр", - вн придивився поближче до двчини.
Та вона була справжньою красунею, придивившись, виршив Сергй. Але вдзначалась двчина не тю показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних свтлинах - краса не вдразу кидалася в оч, на перший погляд нби то нчого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя вдзначався незвичним для жнки вольовим пдборддям, яке втм, нтрохи не псувало загального враження, адже в усьому ншому обличчя було сама жночнсть - красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький нс, пухкеньк губи, красивий вигин чорних брв, головне - оч, прекрасн велик син оч. Велик син й глибок, дуже глибок оч. Так глибок, що той, хто наважився б прнути в них у спроб дошукатися х дна, навряд чи змг би випрнути - оце вдчуття чогось незбагненного, а значить небезпечного, опанувало Сергя при погляд на оч, так що вн навть поспшив вдвести свй погляд, але вдразу ж знову повернувся поглядом до очей, не в змоз опиратися якйсь чарвнй непереборнй сил. Адже саме оч, випромнюючи глибинну силу якось потойбчно сутност, й надавали цьому двочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайно довершено гармонйност.
– А це моя донечка, Оксана, - лагдно взяв двчину за руку, а потм, обйнявши , нжно пригорнув до себе отець Михайло.
– А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно - не художник, а маляр, що прихав до нас з Кива розписувати наш новозбудований храм. Сергй Михайлович Богданенко.
– Дуже примно познайомитися, - простягнув руку для знайомства Сергй.
– Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, - вона показала сво забруднен руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальцв землю, н трохи при цьому не знтившись.
– Так, так, Оксанка допомага мен впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, - лагдно поглянув Михайло Архипович на свою доню.
– То проходьте до господи, будь ласка, - запросила гостей Оксана, - проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чам. Проходьте, проходьте.
4.
Вс зайшли через крильце сни, як були одночасно кухнею, в передпокй, де Михайло Архипович запропонував гостям ссти за невеликий стл, сам св поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухн готувати чай.
Сергй тим часом окинув поглядом господу панотця. Т ж сам кони, т ж сам свтлини рдних близьких, як в хат баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато стараннше вишуканше - це можна було назвати вроремонтом: красив шпалери на стнах, пдвсна стеля, красив люстри, вро вимикач, кони й свтлини красиво по-сучасному оправлен, на вкнах жалюз, через вдчинен двер в залу Сергй побачив великий сучасний телевзор, комп"ютер, але найголовншою ознакою осел панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красивй книжнй шаф, стояли на пдвсних полицях, як були розмщен в кожному придатному для цього мсц, книги лежали на столах, на стльцях, вдкрит на потрбнй сторнц, закрит, в яких виднлися закладки... Одне слово, Сергй зрозумв, що книги були пристрастю отця Михайла, хоча пристраст не повинн бути притаманними служителям Бога, книги - пристрасть, котру все ж таки можна пробачити навть священников, виршив вн.