Вогнем i мечем. Том другий

Сенкевич Генрик

— Напевно так би й було. А він же що на це? — спитав Володийовський.

— Збентежився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати мені, як Кривоніс послав його з листами до Хмельницького під Львів, щоб він там перепочив трохи, а гетьман не схотів його відпускати, надумавши, як особу презентабельну, посланцем своїм зробити. А наостанці спитав: «Де пан Скшетуський?» Коли я йому відповів, що в Замості, сказав: «То, може, й зустрінемося» На тому ми й попрощалися.

— Я вже здогадуюся, що потім Хмельницький відразу ж послав його до Варшави, — мовив Заглоба.

— Твоя правда, але стривай-но, ваша милость. Я повернувся тоді до фортеці й доповів панові Вейгеру про своє послування.

Була вже пізня ніч, а наступного дня вранці новий штурм, іще запекліший, ніж перший. Не мав я часу побачитися з паном Скшетуським, і аж на третій день розказав йому, що Богуна бачив і говорив із ним. А було при цьому ще безліч офіцерів і серед них пан Реговський. Той почув розмову і каже ущипливо: «Знаю я, між вами про панну йдеться; якщо ти, добродію, такий рицар, як слава про тебе йде, виклич Богуна на двобій. Будь певен, забіяка цей тобі не відмовить. А ми спостерігатимемо з мурів чудовий prospectus [47] . Тільки про вас, вишневечан, більше галасу, каже, ніж самого діла» Скшетуський як гляне на пана Реговського, мало поглядом його не зітнув! «Ти, ваша милость, викликати радиш? — питає. — Що ж, добре! Не знаю тільки, чи тобі, добродію, хоч ти нас і ганиш, не забракне сміливості піти до черні й викликати від мого імені Богуна?» А Реговський йому: «Сміливості мені не забракне, та я тобі, добродію, ні сват ні брат, а тому не піду» Тут і інші підняли його на сміх. «О, кажуть, тобі були смішки з бабиної кішки, а як своя здохла, то й плакати хочеш!» Реговський, амбітна штучка, тоді затявся: піду, мовляв, і край. Другодні й пішов із викликом, тільки Богуна вже не знайшов. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після того, що ви мені, добродії, розповіли, я бачу, що він правду казав. Хмельницький таки послав Богуна з листом, а ви його там, добродії, забили.

47

Краєвид (лат.).

— Так воно й було, — підтвердив Володийовський.

— Скажи нам, ваша милость, спитав Заглоба, — де нам тепер Скшетуського знайти? Він нам украй потрібен, щоб із ним негайно по князівну вирушити.

— Під Замостям ви про нього легко розпитаєте, там його всі знають. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, ущент розбили. Згодом Скшетуський сам двічі татарські чамбули погромив і Бурляя змів, і ще кілька зграй розніс.

— А як же Хмельницький дозволяє таке робити?

— Хмельницький їх відцурався й каже, що вони грабують усупереч його наказам. Інакше б ніхто в його вірність милостивому королю й не повірив.

— Ох і гидотне ж пиво у цій Кінській Волі! — зауважив пан Заглоба.

— За Любліном ви вже, добродії, поїдете спустошеним краєм, — вів далі литвин, — бо козацькі передові загони аж за Люблін сягали, і татари ясир усюди брали, а скількох узяли під Замостям і Грубешовом, один Бог знає. Кілька тисяч відбитих полонених Скшетуський уже відіслав у фортецю. Працює він там з усіх сил, не дбаючи про власне здоров'я.

Тут пан Лонгінус зітхнув і замислено понурив голову, а по хвилі говорив далі:

— Я думаю, що Бог у найвищому своєму милосерді пошле втіху панові Скшетуському і дасть йому те, у чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього рицаря. У нинішні часи зіпсованості й користолюбства, коли кожен думає тільки про себе, він про себе забув. Та ж він, братики, давно міг узяти відпустку в ясновельможного князя й вирушити на пошуки князівни, але він, коли для милої вітчизни настала лиха година, ні на хвилину не полишав служби і з душевними муками безнастанно трудиться.

— Душа

у нього римлянина, що й казати, — мовив Заглоба.

— Нам треба брати з нього приклад.

— Особливо панові Підбип’яті, котрий на війні трьох голів шукає, а не можливості допомогти вітчизні.

— Бог бачить, що у мене в душі діється! — сказав пан Лонгінус, звертаючи очі до неба.

— Скшетуського вже Господь Бог винагородив Богуновою смертю, — мовив Заглоба, — і тим, що дав хвилю спокою Речі Посполитій, бо тепер саме настав час нашому другові взятися до пошуків своєї згуби.

— А ви з ним, ваші милості, поїдете?

— А ти, добродію, хіба ні?

— Я був би радий від усієї душі, але що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього також князеві від пана Скшетуського із проханням дати відпустку.

— Дозвіл на відпустку веземо ми.

— Ну, а як же інших листів мені не відвезти?

— Доведеться тобі, ваша милость, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. Хоч, скажу тобі щиро, такі кулаки, як у тебе, ой як знадобилися б у експедиції по князівну, але більше ти ні на що не годен. Там доведеться симулювати, а, найпевніше, перевдягнувшись у козацькі свитки, за хлопів себе видавати, а ти зі своїм зростом тільки очі всім мулятимеш, кожен неодмінно спитає: а це що за здоровило? Звідкіля такий козак узявся? До того ж, ти й мови їхньої до пуття не знаєш. Ні, ні! їдь, добродію, до Кракова, а ми вже якось самі собі дамо раду.

— І я так гадаю, — згодився Володийовський.

— Либонь, так воно має й бути, — відповів пан Підбип’ята. — Нехай же Господь милосердний благословить і допоможе вам. А чи знаєте ви, де її сховано?

— Богун не схотів сказати. Нам відомо тільки те, що я підслухав у хліву, коли Богун мене ув'язнив, але й цього досить.

— Як же ви її знайдете?

— Це вже мій клопіт! — відповів Заглоба. — Я й не в таких тарапатах бував. Зараз у нас одна турбота — якнайхутчіше знайти Скшетуського.

— Поспитайте у Замості. Пан Вейгер має знати: вони підтримують зв'язок, і полонених йому пан Скшетуський відправляє. Нехай вам Бог помагає!

— І тобі теж, — сказав Заглоба. — Будеш у Кракові в князя, уклонися від нас пану Харлампові.

— А це хто такий?

— Литвин один вроди незвичайної, за яким усі панни із княгининої кімнати фрейлін голову втратили.

Пан Лонгінус здригнувся.

— Ти глузуєш, так, добродію?

— Бувай здоровий, ваша милость! Яке ж усе-таки паскудне пиво у цій Кінській Волі! — закінчив пан Заглоба, підморгуючи Володийовському.

РОЗДІЛ XV

тож поїхав пан Лонгінус до Кракова із серцем, прошитим стрілою, а жорстокий пан Заглоба укупі з Володийовським — до Замостя, де вони довше як один день не затрималися, бо комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав від Скшетуського відомостей. На його думку, поручик повів свої рейменти до Збаража, аби очистити ті краї від розбійницьких зграй. Це здавалося тим імовірнішим, що Збараж, який належав Вишневецьким, особливо приваблював смертельних ворогів князя. Ось чому дорога у пана Володийовського і Заглоби була попереду довга і досить важка, але, так чи інак, у пошуках князівни вони мусили її пройти, а раніше чи пізніше — ролі не грало, тому вони вирушили в дорогу не гаючись. Зупинялися тільки для того, щоб перепочити або розгромити розбійницьку ватагу, котрі ще тут і там тинялися.