Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.
Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.
Рицарі затамували дух. «Упав би сюди котрийсь із них, — у розпачі подумав Заглоба, — я б йому показав!..»
Та ось у всі боки посипалися іскри — татари почали викрешувати вогонь…
Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові
Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.
Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.
Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи — один, другий, третій, а за ними вигуки: «Алла!», дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками — на шляху кипіла битва.
— Наші! Наші! — крикнув Володийовський.
— Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! — ричав Заглоба.
Ще мить — і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін — він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.
Заглоба лишився сам на дні ями.
Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.
— От лайдаки! — мовив він, вертячи навсібіч головою. — Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив — була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть «Алла!», скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув — самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк… Його вже, мабуть, чорти взяли… розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі… Ой, що це?
Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.
— Ага! — сказав Заглоба. — Вже наші їм на п’яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!
Крики дедалі слабшали.
— Добряче вони їх! — бурчав собі далі шляхтич. — Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ — про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!
Тиша була відповіддю панові Заглобі, тільки бір шумів та здалеку долинали дедалі слабші окрики.
— Либонь, мені тут і спати доведеться лягати. А нехай йому грець! Гей, пане Міхале!
Однак на терпіння пана Заглоби чекало ще довге випробування, бо вже розвиднялося, коли від битого шляху знову долинув кінський тупіт, а потім у лісовому мороку заблищали вогні.
— Пане
— То вилазь, ваша милость.
— Ба! Коли б я міг.
Пан Міхал, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, мовив:
— Ну, татар нема. Загнали їх аж за той ліс.
— Хто ж нам допоміг?
Кушель і Розтворовський із двома тисячами кінноти. І мої драгуни з ними.
— А поганців багато було?
— Ні! Тисяч зо дві, зо три.
— То й хвалити Бога! Дай мені чогось випити, а то ноги помліли.
Через дві години пан Заглоба, добре напоєний і нагодований, сидів у зручному сідлі серед драгунів Володийовського, а малий рицар, що їхав поруч нього, говорив так:
— Ти не журися, ваша милость, бо хоч ми й не приїдемо до Збаража разом із князівною, але це краще, що вона не опинилася в руках у поганців…
— А може, Жендзян іще поверне до Збаража? — міркував Заглоба.
— Цього він не зробить, шлях буде зайнятий. Той чамбул, який ми прогнали, невдовзі повернеться і піде слідом за нами. Та й Бурляй от-от буде і перший підступить до Збаража, ніж Жендзян туди встигне. А з другого боку, від Старокостянтинова, наближаються Хмельницький і хан.
— Боже милосердний! То вони із князівною ніби в пастці опиняться.
— Жендзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханові чамбули їх не оточили. І скажу тобі, ваша милость, я вірю, що він це зуміє зробити.
— Дай Боже, щоб так було!
— Цей пахолок хитрий, як лис. Хоч який уже ти, ваша милость, на вигадки зугарний, а він іще зугарніший. Скільки ми сушили голови, як князівну врятувати, і врешті-решт опустили руки, а з'явився він — і все одразу пішло на лад. І тепер він викручуватиметься як вуж, адже життя дорожче. Тож не втрачай надії, ваша милость. Та й Господь, може, не залишить у біді небогу нашу: скільки вже разів він посилав їй спасіння! Згадай, як ти сам мене у Збаражі підбадьорював, коли туди приїздив Захар.
Заглобу ці слова малого рицаря трохи втішили, а потім він глибоко замислився.
— Пане Міхале, — мовив він через якийся час, — а чи не цікавився ти у Кушеля, як там Скшетуський?
— Він уже в Збаражі і, хвалити Бога, здоровий. Із Зацвіліховським від князя Корецького прибув.
— А що ми йому скажемо?
— Отож-бо й є!
— Він і досі думає, що дівчину в Києві убили?
— Авжеж.
— А ти не казав Кушелю чи комусь іншому, звідки ми їдемо?
— Не казав, бо думав, що спершу треба з тобою порадитися.
— Як на мене, ліпше поки що про все мовчати, — мовив Заглоба. — Боронь Боже, якщо дівчина знову попаде у руки козакам чи татарам — для Скшетуського буде новий удар. Це все одно що ятрити загоєні рани.
— Головою ручаюся, що Жендзян її виведе!
— І я залюбки свою віддав би, але біда зараз по світу як чума лютує. Тож мовчімо і покладімося цілком на волю Божу.
— Хай буде й так. А пан Підбип’ята Скшетуському таємниці не викаже?
— Ти що, його не знаєш? Він слово честі дав, а це для нашої литовської стеблини свята річ.