Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— А провізії достатньо? — занепокоєно спитав Заглоба.
— І цього не стільки, скільки треба, а з фуражем іще гірше. Якщо облога протягнеться з місяць, доведеться, мабуть, коням давати стружки й каміння.
— Ще ж не пізно про це подумати, — мовив Володийовський.
— ГІіди, ваша милость, і скажи це їм. Дай Боже, щоб князь хутчіш прибув, repeto! [66]
— Не один ти, ваша милость, за ним зітхаєш, — перебив пан Лонгінус.
— Знаю про це, — відповів старий. — Погляньте, ваші милості, на майдан. Усі біля валів сидять і з сумом дивляться на Старий Збараж, дехто аж на дзвіницю вилазить. А крикне хто-небудь із висоти: «Йде!» — від радощів шаленіють. Спраглий олень не так desiderat aquas [67] ,
66
Повторюю (лат.).
67
Води хоче (лат.).
68
Перепони (лат.).
— Ми теж цілими днями молимося за його якнайшвидший приїзд, — озвався один із бернардинців.
Невдовзі молитвам і благанням усього рицарства усе-таки судилося бути почутими, хоч наступний день приніс іще більші побоювання і чимало зловісних передбачень. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вдарила над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень змило. У Гнезні й обох ставках піднялася вода. Увечері блискавка вдарила у стяг піхотного полку бельського каштеляна Фірлея; кілька осіб було вбито, а ратище розкололося на друзки. Вважали, що це недобрий omen [69] , очевидний вияв гніву Божого, тим паче що пан Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням і навіть вимогою навернутися у справжню віру, «бо не може бути Божого благословення війську, вождь якого живе у сороміцьких богопротивних гріхах» Багато хто поділяв цю думку, і тільки повага до особи каштеляна і його булави завадила послати депутацію. Але це ще прикріше вразило їхні серця. І гроза не вщухала. Вали, хоч вони й були укріплені камінням, лозою і частоколом, розмило так, що гармати почали грузнути. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири і навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у людський зріст. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав нові й нові велетенські скопища хмар, які, клубочучись і страшенно гуркочучи, викидали на Збараж увесь свій запас дощу, громів, блискавок… Тільки челядь залишилася у таборі в наметах, товариство ж, старшина, навіть рейментарі, окрім кам'янецького каштеляна, сховалися у місті. Якби Хмельницький прийшов під цю бурю, він узяв би табір без опору.
69
Провіщення, знак (лат.).
Наступного дня стало вже трохи краще, хоч дощ іще накрапав. Лише близько п’ятої південний вітер розігнав хмари, небо над табором заголубіло, а над Старим Збаражем заясніла розкішна семибарвна веселка, одним краєм сягаючи за Старий Збараж, а другим ніби висмоктуючи вологу із Чорного Лісу, і довго сяяла й мінилася на тлі втікачок-хмар.
І тоді піднеслися духом усі серця. Рицарі повернулися до табору й піднялися на слизькі вали, аби помилуватися виглядом веселки. Відразу ж почали точитися жваві розмови, висловлювалися здогади, що цей добрий знак віщує, як раптом пан Володийовський, стоячи укупі з іншими над самісіньким ровом, притулив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:
— Військо з-під веселки виходить! Військо!
Усе заворушилося, ніби вітер розгойдав масу людей, а потім ураз зчинився гамір. Слова «Військо йде!» стрілою полинули із кінця в кінець над валами. Жовніри почали тіснитися, штовхатися, збиватися докупи. Гамір то посилювався, то вщухав, усі долоні потяглися до очей, усі очі з напруженням дивилися у далечінь, серця в грудях закалатали — усі, затамувавши дух, невідривно дивилися в один бік, перебуваючи між невпевненістю і надією.
Тим часом під семибарвною аркою щось замріло і поволі стало набирати чітких обрисів, і випірнало з далини, і дедалі ближчало, і дедалі краще виднілося — і ось, нарешті, можна було розрізнити стяги, прапорці, бунчуки, а згодом ліс прапорців — очі не давали вже сумніватися: це було
— Ієремія! Ієремія! Ієремія!
Найстарших жовнірів просто охопило шаленство. Одні кинулися з валів, перебрели рів і по затопленій водою рівнині помчали назустріч полкам, що наближалися; другі побігли до коней; треті сміялися, четверті плакали, п’яті складали молитовно руки або простягали їх до неба, волаючи: «Іде наш батько, наш спаситель, наш вождь!» Могло здатися, що облогу вже знято, Хмельницького розбито і звитягу одержано.
Тим часом князівські полки підходили дедалі ближче, вже можна було розрізнити й значки. Попереду зазвичай ішли легкі кінні полки князівських татар, Семенів і волохів, за ними чужоземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, драгуни і важка гусарська кавалерія. Сонячне проміння вигравало на їхніх обладунках, на вістрях списів, що стирчали поверх голів, — і йшли вони у цьому незвичайному блиску, ніби оточені ореолом звитяги.
Скшетуський, котрий стояв із паном Лонгіном на валах, здалеку впізнав свою хоругву, яку залишив у Замості, й пожовклі його щоки взялися легеньким рум’янцем. Він кілька разів глибоко зітхнув, ніби скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських трудів і героїчних битв, які найліпше гоять серце і заганяють аж на дно душі болісні спогади.
А полки наближалися й наближалися, і вже десь тисяча кроків відділяла їх від табору. І старшина поквапилася на вали, щоб подивитися на прибуття князя: троє рейментарів і з ними пан Пшиємський, пан коронний хорунжий, пан староста красноставський, пан Корф і всі інші офіцери, як із польських хоругов, так і з чужоземник полків. Вони поділяли спільну радість, а надто пан Ланцкоронський, рейментар, радше рубака, аніж полководець, котрий вояцьку славу цінував над усе. Він простяг булаву в той бік, звідкіля наближався Ієремія, і сказав так голосно, що почули всі:
— Ось справжній наш полководець, і я перший передаю йому свої вдячність і владу!
Князівські полки почали входити до табору. Усього їх налічувалося три тисячі осіб, але вартували вони ста тисяч — це були переможці під Погребищами, Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом. Знайомі й приятелі кинулися вітати один одного. За полками легкої кавалерії нарешті через силу увійшла Вурцелева артилерія. Пушкарі вкотили чотири гаківниці, дві восьмиствольні далекобійні гармати і шість відбитих у ворога органок.
Князь, котрий відправляв полки зі Старого Збаража, прибув аж надвечір, після заходу сонця. Усі, хто був живий, збіглися його стрічати. Жовніри із запаленими каганцями, недогарками, смолоскипами і трісками так тісно оточили князівського скакуна іспанської породи, що загородили йому дорогу. Вони хапали його й за вуздечку, аби довше подивитися на героя. Князеві цілували одяг, а самого його ледве не стягли із сідла, щоб нести на руках. У пориві захоплення не лише жовніри із польських хоругов, а й роти чужоземців оголосили, що три місяці служитимуть безплатно. Тиснява навколо князя зробилася така, що він уже не міг ступити й кроку — так і сидів на своєму білому скакуні, оточений жовнірами, як пастир серед овець, а крикам і вітанням не було кінця-краю.
Вечір настав тихий, погожий. На темному небі зайнялися тисячі зірок, а невдовзі з'явилися і добрі призвістки. Саме тої миті, коли пан Ланцкоронський наблизився до князя з булавою в руці, щоб йому її вручити, одна із зірок, відірвавшись од небозводу і лишаючи за собою світляну смугу, покотилася з гуркотом у бік Старокостянтинова, звідки мав з'явитися Хмельницький, і згасла.
— Це зірка Хмельницького! — закричали жовніри. — Чудо! Чудо! Очевидне знамення!
— Vivat Ієремія victor! [70] — повторяли тисячі голосів.
70
Слава Ієремії-звитяжцеві! (лат.).
Тут уперед вийшов каштелян кам'янецький і зробив рукою знак, що хоче говорити. Відразу стало тихо, а він сказав:
— Король дав мені булаву, але я її у твої, достойніші, руки віддаю, звитяжцю, і перший твоїх наказів слухатиму.
— І ми теж! — повторили двоє інших рейментарів.
Три булави простяглися до князя, але він одсмикнув руку і відповів:
— Не я вашим милостям булави вручав і забирати їх у вас не стану.
— Тоді нехай над нашими трьома твоя буде четвертою! — вигукнув Фірлей.