Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
Уночі шістнадцятого липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову дістали страшну поразку. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на бойовищі, решта, переслідувана старостою красноставським, у паніці втекла до свого табору, кидаючи зброю і роги з порохом. Така ж сумна доля спіткала і Федоренка, котрий, скориставшись густим туманом, на світанку мало не взяв міста. Відтіснили його німці на чолі з Корфом, а пан староста красноставський і пан хорунжий Конецпольський, погнавшись слідом, майже усіх перебили.
Але це було ніщо у порівнянні зі страшною навалою, що розбурхалася над окопами дев’ятнадцятого липня. Напередодні вночі козаки насипали навпроти позицій Вишневецького
— Це гуляй-городи! Змеле нас Хмельницький у цих вітряках.
— Погляньте, з яким гуркотом котяться — ніби громи небесні!
— Із гармат по них! Із гармат! — лунали крики.
Хоч князівські пушкарі посилали назустріч страшним озі— ям ядро за ядром, гранату за гранатою, але побачити їх можна було лише тоді, коли постріли розтинали темряву, і ядра найчастіше не влучали в них.
Тим часом козаки щільною лавою підходили дедалі ближче, як чорний вал, що накочується із морської далини темної ночі.
— Ух! — зітхав пан Заглоба, стоячи біля Скшетуського серед його гусарів. — Жарко мені, як ніколи в житті! Ніч така парка — сухої нитки на мені нема. Дідько приніс ці башти! Господи, зроби так, щоб земля під ними розступилася, бо ці лайдаки у мене вже кісткою поперек горла стали… Амінь! Ні попоїсти, ні виспатися… Собаки ліпше від нас живуть! Ух! Як парко!
Повітря й справді було важке й задушливе, а до того ще й насичене випарами трупів, що гнили вже кілька днів на бойовищі. Небо затяглося низькою чорною пеленою хмар. Гроза висіла над Збаражем. Жовнірів під кольчугою заливав піт, дихати ставало дедалі важче.
Зненацька у темряві загурчали барабани.
— Зараз ударять! — мовив Скшетуський. — Чуєш, ваша милость? У барабани б’ють.
— Чую. Щоб у них чорти били! Здуріти можна!
— Коли! Коли! — заверещали натовпи, кидаючись на окопи.
Бій закипів уздовж усієї лінії окопів. Хмельницький ударив водночас на Вишневецького, Ланцкоронського, Фірлея й Остророга, аби вони один одному не змогли прийти на допомогу. Козаки, смикнувши горілки, пішли іще запекліше, ніж під час попередніх штурмів, але й відсіч дістали ще стійкішу. Геройський дух полководця оживляв жовнірів. Грізна кварцяна піхота, сформована із мазурських селян, так стялася з козаками, що геть із ними перемішалася. У хід пішли кольби, кулаки, зуби. Під ударами завзятих мазурів полягло кілька сотень найдобірнішої запорозької піхоти, але враз на її місце хлюпнула нова хвиля. Бій уздовж усієї лінії укріплень дедалі дужче розгорявся. Дула мушкетів обпікали воякам руки, їм нічим було дихати, у офіцерів слова команд застрявали у пересохлих горлянках. Староста красноставський і Скшетуський знову вивели кінноту з окопів і вдарили козакам із боку, зминаючи цілі полки і плаваючи у крові.
Минала година за годиною, але штурм не слабшав, бо страшні втрати у козацьких лавах Хмельницький умить заповнював новими силами. Татари допомагали вереском, пускаючи водночас на жовнірів хмари стріл; дехто з них, стоячи позаду черні, гнав її вперед батогами із бичачого сирівцю. Запеклості протистояла запеклість, груди з грудьми схоплювалися вояки, витязь із витязем зливалися у смертельних обіймах…
І
Зненацька земля здригнулася під ногами у супротивників, а небо зайнялося синім полум’ям, ніби Всевишній не міг більше дивитися на жахи людські. Страшний гуркіт заглушив крики і гул гармат. Це небесна артилерія почала страхітливу канонаду. Удари грому покотилися зі сходу на захід. Здавалося, небо розкололося разом із хмарами й падає на голови учасників битви. Часом увесь світ здавався суцільним полум’ям, часом усе зникало в темряві й знову червоні зигзаги блискавок розтинали чорну завісу ночі. Вихор схопився раз і другий, зірвав тисячі шапок, прапорців, стягів і на млі ока розметав їх по бойовищу. Блискавки спалахували одна за одною, і ось уже все змішалося в єдиний хаос: удари грому, спалахи блискавиць, вихор, вогонь і темрява — небеса розлютувалися, як і люди.
Небувала гроза розбурхалась над містом, замком та обома станами. Бій ущух. Нарешті почалася злива — не струмені, а потоки хлюпнули на землю. Стіна води заступила світ: за крок нічого не було видно. Трупи у рові спливли. Козаки, припинивши штурм, цілими полками бігли до табору, мчали наосліп, зіштовхуючись один з одним і, думаючи, що то за ними женуться вороги, розсипалися в темряві по бойовищу; за ними, грузнучи у грязюці й перекидаючись, котилися гармати і вози з амуніцією. Вода порозмивала земляні козацькі споруди, клекотіла в ровах і траншеях, просочувалася у землянки, хоч ті й були оточені ровами, і з шумом неслася рівниною, ніби наздоганяючи втікачів.
Злива дедалі дужчала. Піхота пішла з валів, шукаючи схованки в наметах, лише кавалерія старости красноставського і Скшетуського не дістала наказу відступити. Вершники стояли лікоть біля ліктя, ніби в озері, струшуючи із себе воду.
Та ось гроза стала поволі вщухати. Після півночі дощ нарешті стих. У розривах хмар де-не-де заблищали зорі. Минула ще година — і вода трохи спала. Тоді перед хоругвою Скшетуського несподівано з'явився сам князь.
— Що, милостиві панове, порохівниці у вас не замокли? — спитав він.
— Сухі, ясновельможний князю! — відповів Скшетуський.
— Це добре! Злазьте з коней і гайда водою до отих облогових рухомих башт: підсиплете пороху і підпалите. Тільки йдіть тихо! Пан староста красноставський піде з вами.
— Слухаю! — відповів Скшетуський.
Та ось князь побачив мокрого пана Заглобу.
— Ти, ваша милость, просився на вилазку — от зараз і вирушай, — сказав він.
— От тобі й маєш! — буркнув пан Заглоба. — Тільки цього ще бракувало!
Через півгодини два загони рицарів, по дві з половиною сотні кожний, бредучи по пояс у воді, поспішали із шаблями в руках до страшних козацьких гуляй-городів, що стояли за півверсти від окопів. Один загін вів «лев над левами», пан староста красноставський Марек Собеський, котрий і слухати не хотів про те, аби залишитися в окопах, другий — Скшетуський. Челядь несла за рицарями мазниці з дьогтем, сухі смолоскипи і порох, а вони йшли тихо, як вовки, що вночі підкрадаються до вівчарні.
Малий рицар доброхіть пристав до Скшетуського, бо такі вилазки любив у житті над усе. Тож дріботів він тепер по воді, і в серці у нього була радість, а в руці шабля. Поруч із оголеним Зірвикаптуром ішов пан Підбип’ята, помітно виділяючись серед усіх, бо на дві голови був вищий від найвищих. Поміж ними, сопучи і буркочучи, човпав невдоволений пан Заглоба, передражнюючи князя:
— «Просився на вилазку — от зараз і вирушай!» Нічого собі! Псу на злучку не схотілося б іти по такій мокречі. Щоб мені ніколи в житті нічого, крім води, у рот не брати, якщо я вилазку нараяв під таку пору! Я не качка, а живіт у мене не човен. Завше мав огиду до води, надто до такої, у якій падло мужицьке мокне…