Вогнем і мечем

Сенкевич Генрик

Дикій землі і диким жителям її саме така рука була й потрібна, адже з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший народ: ішли поселенці, приваблювані наділом і родючістю землі, селяни-втікачі з усієї Речі Посполитої, злочинці, що вирвались із в’язниць, словом, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis». [44] Тримати їх у шорах, перетворити на мирних поселенців і прищепити смак до осілого життя тільки й міг такий лев, од рику якого все тремтіло.

44

«Юрби пастухів і всякого наброду, перекинчиків із своїх племен» (лат.).

Пан Лонгинус Підбийп’ятка, вперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам не повірив. Стільки наслухавшись

про його славу, він уявляв князя таким собі велетнем, що статтю звичайних людей переважає, а князь виявився зросту скоріше низького й досить худорлявий. Він був іще молодий, маючи всього-на-всього тридцять шість років, одначе на лице його вже ліг відбиток ратних трудів. Наскільки в Лубнах жив він по-королівському, настільки під час вилазок і походів ділив знегоди простого жовніра: їв чорний хліб і спав, постеливши на землі повсть; і якщо більшість життя його минала саме в ратних трудах, то вони й відбилися на його образі. В усякому разі, на перший погляд було зрозуміло, що це зовнішність людини надзвичайної. В ній відчувалися залізна, незламна воля й величність, перед якою всяк змушений був схилити голову. Ясно було, що людина ця знає і свою силу, і свою величність, і, якщо покласти завтра на нього корону, він не здивується і не зігнеться під її вагою. Очі у князя були великі, спокійні, можна сказати навіть, приємні, та здавалося, що дрімають у них громи, і всяк знав – горе тим, хто ці громи розбудить. Між іншим, ніхто не міг витримати спокійного блиску цього погляду, і, траплялося, посли чи бувалі придворні, з’явившись перед очі Яреми, губилися й вагалися слово сказати. І був він на своїм Задніпров’ї справжнім королем. Із канцелярії його йшли привілеї та жалувані грамоти: «Ми, Божою милістю князь і володар…», і т. ін. Небагатьох теж і воєвод ясновельможних вважав він рівними собі. Князі, що походили від давніх могутніх родів, служили в нього у маршалках. Узяти хоча б батька Олени, Василя Булигу-Курцевича, родовід котрого, як згадувалося вище, вівся від Коріата, а насправді від самого Рюрика.

Було в князі Яремі щось, що, незважаючи на властиву йому доброзичливість, примушувало людей залишатися на відстані. Прихильний усім серцем до жовнірів, він тримався з ними по-свійськи, з ним же бути запанібрата ніхто не смів. І все ж таки лицарство, якби він наказав кинутися верхи з дніпровських круч, зробило б це, не роздумуючи.

Від матері-волошки отримав у спадок він білість шкіри, схожу на білість розпеченого заліза, що пашіє жаром, і чорне, як воронове крило, волосся, котре, по всій майже голові поголене, буйно спадало на чоло і, обстрижене над бровами, наполовину лоб закривало. Одягався він у польські строї, та про одяг не дуже дбав і тільки у великі свята одягався в пишні шати, весь тоді сяючи золотом і коштовностями. Пан Лонгин кількома днями по тому був присутнім на таких урочистостях. Князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися в так званій блакитній залі, бо на стелі її звід небесний купно із зірками пензлем гданьщанина Хелма було зображено. Князь зазвичай сидів під балдахіном із оксамиту й горностаїв на високім стільці, що нагадував трон, підніжжя якого було окуте позолоченим металом. Позаду князя стояли ксьондз Муховецький, секретар, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Маскевич, затим пажі та дванадцять одягнених на іспанський манер драбантів із алебардами; зала ж була переповнена лицарством у пишних шатах і уборах. Пан Розван від імені господаря прохав князя впливом своїм та іменем своїм, що наводить страх, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, що ними вони щороку страшенних збитків і спустошень завдавали; на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки, мовляв, не дуже-то й самому ханові покірні, але все-таки, позаяк у квітні очікується Чауш-мурза, ханський посол, то через нього й буде передано хану відповідний запит стосовно волоських кривд. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє посольство та подорож, а також про все, що чув про Хмельницького та втечу останнього на Січ. Князь ухвалив рішення перевести кілька полків поближче до Кодака, та особливого значення справі цій не надав. А оскільки ніщо, здавалося, не загрожувало спокою та могутності задніпровської держави, в Лубнах почалися святкування й веселощі як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що панове Бодзінський і Ляссота врочисто попрохали від імені воєводського сина Пшиємського руку старшої князівни Анни, й на це прохання отримали й від князя, й від княгині Гризельди відповідь сприятливу.

Один тільки Володийовський, що не вдався зростом, страждав серед загального пожвавлення, а коли Скшетуський спробував його підбадьорити, відповів:

– Тобі

добре! Варто тобі захотіти, й Ануся Борзобагата тут як тут буде. Дуже вже вона прихильно тебе весь час згадувала; я подумав було, щоб ревнощі в Биховці excitare, [45] але тепер бачу, що його задумала вона до петлі довести й тільки до тебе одного, напевно, ніжний у серці сентимент має.

– І до чого тут Ануся! Можеш до неї знову клинці підбивати – non prohibeo. [46] Та про князівну Анну й думати кинь, бо це все одно, що жар-птицю в гнізді шапкою накрити.

45

збудити (лат.).

46

не забороняю (лат.).

– Ох, знаю, знаю, що вона жар-птиця, і від туги тому померти, як видно, судилося.

– Нічого, виживеш і відразу ж закохаєшся; тільки в князівну Барбару не здумай, тому що в тебе її з-під носа інший воєводич украде.

– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш споглядати таке дивне створіння, князівну Барбару, вигляд котрої навіть звіра дикого збентежити здатен?

– От тобі й на! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу я, що ти й без моїх порад утішишся, та повторюю: повернись до Анусі, позаяк із мого боку ніяких перешкод не буде.

Ануся про Володийовського, одначе, не думала. Зате інтригувала, дратувала і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після такої тривалої відсутності, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із наближеними офіцерами та дворянами приходив у вітальню княгині розважитися бесідою, Ануся, виглядаючи з-за спини своєї пані (княгиня була висока, а вона малесенька), свердлила своїми очима намісника, намагаючись угадати причину. Одначе погляд Скшетуського, а також і думки перебували бозна-де, а якщо погляд його і звертався до дівчини, то такий задумливий і відсутній, ніби поручик дивився не на ту, котрій свого часу співав:

Ти жорстокіша орди,Corda полониш завжди!..

«Що з ним?» – запитувала себе розбещена увагою улюблениця всього двору і, тупнувши маленькою ніжкою, приймала рішення в цій справі розібратися. Коли говорити по совісті, у Скшетуського вона закохана не була, одначе, звикнувши до поклоніння, не могла витерпіти байдужості до своєї особи і від злості готова була сама закохатися в нахабу.

І ось одного разу, поспішаючи з клубками пряжі до княгині, вона зштовхнулася зі Скшетуським, який виходив із розташованої поряд спальні князя. Ануся налетіла, як вихор, можна сказати навіть – зачепила його грудьми і, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:

– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродію!

– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum [47] і людей лякаю?

Дівчина, перебираючи пальцями вільної руки косу і переступаючи з ніжки на ніжку, опустила очі і, ніби розгубившись, із усмішкою відповіла:

– Ой ні! Це вже ні… зовсім ні… клянуся матусиним здоров’ям!

І вона швидко глянула на поручика, та відразу ж ізнов опустила очі.

– Може, ви, добродію, гніваєтеся на мене?

47

страховисько (лат.).

– Я? А хіба панну Анну мій гнів турбує?

– Турбує? Та ні! Теж мені турбота! Чи не думаєте ви, добродію, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язніший…

– Коли так, мені лишається тільки поступитися полем бою панові Биховцю та й зникнути геть з очей.

– А я хіба тримаю?

І Ануся загородила дорогу.

– Так ви, добродію, із Криму повернулися? – запитала вона.

– Із Криму.

– А що ви, ваша милість, звідти привезли?

– Пана Підбийп’ятку. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже приємний і достойний кавалер.

– Вже напевне приємніший вашої милості. А чого він сюди приїхав?

– Щоби панні було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, і навіть панна Анна з носом залишиться.

– Це ж чому він неприступний?

– А тому, що не має права одружуватись.

– Та мені що до цього? А чому він не має права одружуватись?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, та сказав дуже голосно й чітко:

– Через те, що поклявся залишатись у непорочності.