Вогняний вершник

Бердник Олесь Павлович

Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похитувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.

Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язниця? Хоч би людей побачити.

Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.

— Хто тут є?! — відчайдушно гукала дівчина. — Люди!

Двері

зі скрипом відчинилися. На порозі — висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окраєць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спокійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.

— Ти кричала, сестро?

— Я кликала людей, — стримуючи ридання, мовила дівчина. — Мене підло вкрали, привезли сюди…

— Як? — здивувалася жінка. — То ти не сама пішла сюди?

— Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!

— Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А міліція? Що це таке?

— Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.

— Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.

Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.

— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?

— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.

— Монастир? У якому місті?

— В Києві.

— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?

— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.

— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!

— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?

— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.

— Яка машина? — не зрозуміла жінка.

— Легкова.

— Дивні слова. Не чула…

— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збентежилася Галя. — Тут народилися?

— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.

— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.

— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..

— Так.

— Він розповідав мені.

— Хто він?

— Ягу.

— Не

розумію.

— Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?

— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…

— Вогняний вихор, — сказала черниця.

— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.

— А потім — тут…

— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.

— Що ви сказали?

— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?

— В Києві. Адже це Київ?

— Так то так. Але ж не той Київ.

— А який же? — насторожилася Галя.

— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?

— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…

— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..

— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?

— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.

— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?

— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?

— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.

— Це земне. Я питаю про інше.

— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?

— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…

— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?

— Григір? Хто він?

— Мій… ну, найближчий…

— І він розповідав тобі про інші світи?

— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.

— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?

— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…

— А він? Він як бачив себе?

— Меркурієм. Космослідчим.

— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!

— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.

— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…