Волинь
Шрифт:
— Розуміється. Але там є й такі, яких ми ніколи не бачимо. Чув про Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справді є. Бачив ти того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив? Це він купив,і носить, а там вони по деревах, як горобці, гицають. Ще там є такі пташечки, як бджоли. Малюсінькі і блискучі. Вони звуться колібри.
— Ох, Боже! — вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Він аж помовчав хвильку.
— Це, мабуть, хороше. Така мацісінька пташечка. І несе вона
— Несе. Розуміється. Як маленькі горошинки.
— А чи є там і вужі?
— Ого. Та ще й які. Такі, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, і навіть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там і звірі хижі. Там є такий звір, що в нашу клуню не вліз би. Він зветься слон. Такого слона оговтали і ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловіка і той пре. Є там і леви, і тигри. Все то страшні і здоровенні звірюки. Не дай Бог попасти такому у пазурі. Одразу поласує тобою, і все. Там повно того…
— А чи є там і люди?..
— А де їх нема? Скрізь люди. Лише трохи не такі, як ми. Чорні, і губи у них, як у нашої корови Маньки.
— А їх, тату, не поїдять ужі та слони?
— Та який біс. Людина такий звір, що й слона з'їсть. Вони мають завше при собі зброю. Рушниці, луки, сокирки.
— Далеко то є, тату?
— Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.
— А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?
— То треба їхати водою, морями…
— А, а… А що то є море?..
— То є такий дуже великий став. Такий великий, що навіть другого берега не вглядиш. Туди стікаються ріки з усього світу.
— А де там та вода дівається?
— Хм… — Тут і сам Матвій уже не знав, що відповісти. Хто її знає, де вона дівається. — Та, — каже старий, — у морі є така безодня. Така безодня, що туди вливається вічно вода… Та я її не бачив.
— А хто ж то бачив?
— Були такі цікаві, що бачили.
— А наша річка теж туди пливе?
— Ні. Наша насамперед до Горині вливається. Колись до Острога поїдем, то зобачиш ту річку.
— А коли ми до Острога?..
— Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш… Колись поїдем.
— А та Горинь куди тече?
— Десь далі. Туди далі, на Полісся. Там є багна такі, а в багнах тих є річка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впадає в Дніпро…
— Дніпро? То мусить бути ширізна річка…
— Ну, нічого собі. Я бачив її. Зо дві верстви впоперек буде… Як від нас до Мартинового хутора…
— Ой, юй, юй!.. А де то є той Дніпро?..
— Та то там… Коло Києва.
— А що то є Київ?..
— То місто таке. Дуже велике місто і гарне.
— Місто? Хм. А де є те місто?..
— В Росії.
— А що то таке Росія?
— Росія то наша «родіна».
— Що то «родіна»?
— То є те місце, де ми родилися.
— Але ж, тату. Я родився в Дермані на Запоріжжю.
— То пустяк. Все одно. Для нас усіх це одна родіна —
— То наша річка пливе, тату, в Росію? І чорногузи живуть у Росії? На нашій хаті чорногузяче кубло. Воно також належить до Росії?
— Все. Все. Геть усе. І чорногузи з кублами, і хати, і поля, і ліси, річки, небо; навіть ми, люди, — все це належить до Росії.
— А кому, тату, належить Росія?
— Росія належить цареві.
— Цареві? А де він, той цар?
— Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, і то дуже далеко.
— То мусить бути багатий, той цар. А чому він не хоче дати німецькому цареві хліба? Чого вони хочуть воювати?
— А тобі хто це казав?
— А мама.
— Е! Мама! Нічого вона не тямить. Володькові така відповідь не до вподоби. Одначе треба змовчати.
— А чого вони хочуть воювати?..
— Це не наше діло. Що царі роблять, нам годі до того втручатися. Вони краще знають.
— А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
— Ну! То цар, а то ми.
— А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летіли до Росії, то цар мене бив би?
— Розуміється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
— А я б йому сказав: «Ти холєра!» Та вкусив би його за руку, та плював би на нього…
— Но, но-но! Ти то ніде такого не кажи. А чорногузів також не чіпай, бо від мене дістанеш налигачем. Ти знаєш, що розгніваний чорногуз може спалити хату? Коли йому знищать кубло, то він летить кудись на вогнище, принесе головешку із жаром і положить на стропі. Ну, але досить, синку. Спати! Досить!..
І батько обернувся на другий бік.
Синку? Тато сказали: синку? Від цього приємно, тепло Володькові. Він просто щасливий. Рідко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й — синок. Ах, ах!.. — і малий горнеться калачиком, підкладає обидві руки під праву щоку, цілує щось, щось уявне, щось миле йому. Цілує в думці бородате, суворе батькове обличчя… «Вони все такі добрі, ті тато. Тата спина і руки болять, тому вони сердиті. Ну, як виросту, то я за них працюватиму»…
Володькова уява буяє. Вона ще далеко не задоволена.
Перед нею відхилені лише краєчки спокусливих завіс, за, котрими така безліч усякої всячини. Море з безоднею. Страшні звірі, вужі, птахи. Чорні озброєні люди. Ріки. Дніпро. Росія. Цар. Йому ще страшенно хотілося б розпитати батька про лебедів, що кубляться на нашій річці. Але! Скільки то ще хотілося б йому розпитати! Не стало б і ночі.
І думка знов вертається до чародійних гарячих країн, де живуть величезні слони і крихітні колібри. Де рикають люті леви і де чорна людина з білими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрілкою, направленою в звіряче серце. Страшно, мабуть, там! А цікаво. Як би і собі туди. Ну, може, дасть Бог, йому колись пощастить…