Волинь

Самчук Улас Олексійович

— Мусимо почекати на того чорта… Ніколи в час не прийде, — додав по хвильці Йон.

Володько дивиться в огонь. Йому пригадався інший час… Війна, табор утікачів за Шумськом на полі… Галичанин-дід з люлькою в зубах, що сидить перед огнем і згадує своїх синів. Мимохіть пригадав ту ніч блукання поміж, безконечними рядами возів, огнів і наметів. Тисячі тисяч народу, що вирував перед його очима… Пригадує свої тодішні думки, коли на його очах родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогодні, що бачить вже своїми очима, відчуває всіма нервами й про що не може говорити. «Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть нові люди…» Це його колишні

думи. Буде мир. Ось він є… Мир. Родяться нові люди… Так. Ось вони сидять за ним і перед ним, ті самі нові люди. Здорові, вибрані люди. Люди, що родилися в минулій війні, виросли в революції, хрестилися кров'ю, огнем… Вийшли вони просто з нутра землі й сидять тут, мов тесані з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого сюди зійшлися? Хто, яка сила зігнала їх сюди? Хто відорвав їх від чепіги, від лопати, від ціпа? Чого вони криються, мов звірі, в лісах? Чому сходяться по ночах у нічліжанських кожухах з обротями при боці? Е-е! Хто на це відважиться відповісти. Володько мимохіть глянув на Йона…

— Дивно воно, Йоне, — проговорив він.

— Що дивно? — перепитав той.

— Багато дивного… Що ми ось тут… Ти, я і всі ми…

— А може б, починати, — озвався голос ззаду…

Йон на це не відповів. Насупив брови й дивився в огонь.

Всі мовчали також. Тихо. Чути тільки, як грає в грудях Кіндрата дихавиця.

— Хотів з тобою бачитись, — байдуже, непомітно переходячи з мовчанки до мови, сказав Йон. — Мусимо змиритись.

— А як? — сказав Володько, — Ти ж…

Йон швидко перебив:

— Після за це… Тепер мусимо тільки сказати: мир! Сергій тобі казав, ні?

— Дещо…

— Після розповім більше… Я ось скликав товаришів, щоб нарадитись… Чув, чув… У тебе там свято… Будинок… Читальня. Чув, що пан Рона Кур'єра Ілюстрованого виписав для вояків… Мовляв, щоб заходили. Там на нас плюють, а він виписує його до читальні.

Володько мовчить. Що має казати. Потім тільки промовив:

— Йоне! Раз мир — мир! Мусимо знайти одні слова. Ні? Я тебе розумію…

Йон поволі одвернув велику, з бронзове загорілим обличчям голову. Його широкі, дужі плечі в ватовому, незащіпленому куртасі також повернулись. Це значить мир. Більше вів не скаже тих слів… Досить їх. Вони обидва — і Йон, і Володько — тяжким досвідом купили свою згоду. Їх обох тримала в затисненому кулаці залізна рука суворої дійсності. Вони виростали поволі, тужавіли, кріпли… Їх серця наливались все гострішою й гострішою любов'ю до цієї чорної матері землі. Сьогодні вони мусять встати на весь ріст… Так! Сьогодні вже час промовити слово! Пора!

Ніби відчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав йому свою кістляву, чорну руку…

— Дай п'ять, Володьку! — сказав він енергійно. Володько посміхнувся й «дав п'ять». Потиснули міцно собі руки.

— Хлопці, — казав при цьому Йон. — Ви свідки…

— Правильно, — прохрипів Кіндрат. — Коли б чарка… Вже досить ви дерлися…

Сталося. Це зрештою мусило статися. Інакше не могло бути. Вони ж обидва ходили колись на вечорниці. Вони любили одну дівчину. Вони разом співали — Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в тій саме сільській, критій соломою шкільці, тільки Йон трохи скорше її скінчив. Вони сходились часом, коли йшли разом на угорщан. Тільки Володько якось не звертав уваги на того Пацюка. Не подобалось йому те прізвище… Йон також йому не подобався. Був завжди сердитий і замурзаний. Вони сходились, розходились і забували один за одного. І все-таки зійшлися. Довгими, крутими дорогами. Зійшлися тут, між кущами угорського запусту, де завжди пасуть коні нічліжани і звідки кожного року чути нічліжанські пісні.

І ось вони сидять тепер тут… За

плечима в них Ганка. Вони обидва, ніби змовившись, лишили її за собою. Сьогодні інші думки в їх головах. Любов, щастя, спокій… Ці слова вже втратили для них значення. Перейшли кордон, що за ним туман, морок, ніч і небезпека. Кожний кущ — небезпека. Сонце, те велике, рідне сонце — і те небезпека. Ціла земля сьогодні пече, ніби вогнем, їх схвильовані душі. Вони обидва мовчать, але що значить та мовчанка? Ліс також мовчить, земля також… Небо й зорі — все те мовчить. Але все має в собі велике життя, що проривається через мовчанку й кричить особливим криком… Серед цієї темноти й ночі розпучливо наростає той згущений крик життя та поволі наповняє собою повітря, втілюється в ті на вигляд байдужі й мовчазні постаті в кожухах, входить у кожний день, у кожну добу, у кожне десятиліття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов бочка з порохом, історія, напхана небезпечними людьми, що причаїлись і чекають, блискаючи сердитими очима…

А… Володько виразно пригадує дні, коли родилась ця доба і її люди. Мільйони людей пройшли перед його очима… Вони йшли, співали, вмирали… Їх смерть не може забутись ось, так, як минулорічний сніг, що згинув і не стало його. Їх смерть дала нове життя. Вони воскресли й воскресають далі на полях, де пролилась їх кров, де лежать їх кості, де розпорошено їх дух, що переходить з місця на місце й наново втілюється в життя.

За плечима йшла тиха розмова.

— А ти її бачив? — питає один.

— Певно, — чути відповідь.

— Ой… Слухай… Жінці не вір, — зазначив один з тих, що лежали на землі.

В цей час збоку почулися кроки, і до гурту підійшов ще один. Всі глянули на нього. Йон швидко відірвав погляд від огню й зробив два кроки вбік.

— Нарешті, — сказав він, — Тебе, голубе, посилати по смерть.

Це був Ілько. Володько зовсім не сподівався його тут бачити. Поглянув на нього, ніби зміряв. Ілько також подивився на Володька. Хвилинка непевності, але потім той зрадів:

— А-а, здоров! І ти тут? — підступив і подав Володькові руку. Володько мовчки, без усмішки, без найменшої зміни в обличчі подав йому свою. У голові пробігло кілька думок.

Люди, що лежали в кожухах, поволі почали зводитись. Ганка встала й відійшла набік. Кіндрат виступив перед Ілька, міцно вдарив його правою рукою по плечі й сказав:

— Де був?

— А тобі що? — відступив і сказав Ілько. Йон похмуро глянув на нього. Володько покинув Ілька й слідкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки стояла спиною до огню й щось думала. По часі кілька людей заступило її.

На вогонь підкинули ще сухого труску. Полум'я спалахнуло. Люди в кожухах відкидали на кущі густі тіні. Догори летіли іскри й там гасли.

— Можна починати, — падали слова.

— Ну, можна починати!.. Тоді знов хтось казав:

— Починати!.. Скоро ранок, а ми натомлені. Інший голос додавав:

— Я сьогодні цілий день орав.

— На валах? — питав ще інший голос.

— Ні. Зорав сіножать. Трава там не росте…

— Є всі, — сказав байдуже Йон і всі одразу втихли.

— Добре, — додав по хвильці. Говорив ні до кого… Взагалі. Казав:

— Ми тут, — махнув загально рукою, — порішили зробити нічліжанські сходини. Покликали кількох людей…

Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди, що стояли й сиділи навкруги огню, зацікавлено подивилися на нього. В цю саму мить Ганка, що була ззаду, крикнула:

— Поліція!

— Хлопці! Спасайтесь! — крикнув Йон і висмикнув з кишені револьвер. Він хижо зиркнув кілька разів по всіх, потім підбіг до Володька.

— Тікай! — придушено крикнув йому в обличчя. — За мною! — І сам кинувся в кущі.