Вовчиха

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.

– Звідки?

– Звідти і звідти,- викладала півголосом Юзько­ві Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.

– Агій!
– сказав і плюнув Юзько.- Та й працюй тут на них. Санда на мене «злодієм» напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кі­нець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, від­коли вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спро­дати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене!
– казав голосно, погрожуючи п’ястуком.- Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні

чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них зло­дій?.. Та й Санда... Ади... сс..!
– і скінчив майже свис­том: - Панна Санда...

– Тобі не треба було її бити,- впімнулася тут збіджена службами Касандра.- Ти знаєш, які її га­разди.

– Аг-га!
– кликнув тут Юзько.- Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо!
– гук­нув нараз, звернувшись живо до вікна.- Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.

Але Санді й не в голові було тепер до «обрахунку». Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в ко­риті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.

– Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей- гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.

З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, на­бирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.

– Давайте їсти, мамо!
– сказав гостро.- Я голод­ний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?

Се «га» дзвеніло зачіпливо.

– А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,- сказав і взявся попід боки.- Мені й так уже тої гос­подарки з вами забагато. Роби так - зле. Роби інак - зле. А береш що - кажуть: «Лиши»,- а лишаєш - ка­жуть: «Бери». А візьму - кричать: «Украв». Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.

– Куди тобі?
– спитала глухо, ображено мама.

– Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були мо­лоді, куди ви ходили...

– Що на тебе налізло сьогодні, мой?
– скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче ні­куди не ходила, нічого не знала.

– Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукуру­дзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемо­ся. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав... щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!

Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.

– Що ти кажеш, що?
– вибовтнула.- Тоте насін­ня, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але...- тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стри­матись, щоб не впав.

– Кажу,- відповів Юзько сухо.

– Що кажеш?
– скричала, ставлячи все в кухні на стіл.

Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.

– Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас не­вістка по той бік хати жде, от що!
– додав із притис­ком і кивнув бородою до протилежної хати, до так зва­ної великої, де ховалися «найбільші маєтки» Зоїні.- Тепер знаєте!

Зої почервоніло в очах.

– Здурів!
– сказала поперед себе впалим голосом.

– Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву...- і Юзько усміхнувся.

– На-а!

Не міг сказати нічого гіршого.

Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.

– Юзьку!
– сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.- Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти по­сватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працю­вала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!

– Вона одніська дитина у своєї мами,- відказав Юзько поважно,- та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, «пра­цювали» - то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас вола­ми коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покриви­лися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви по­чорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу... не зі злиднів, мамо, і з біди та праці... як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на дру­гий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на вій­ні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Роз­бивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо!
– сказав, обернувся й пішов.

Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Зди­бавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.

Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погаше­не. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:

– Так, сину!

І розійшлися.

* * *

Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибрала­ся до нього з Сандою - пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середу­щому синові чотири фальчі найкращого свого поля.

Се було з початком вересня й перед якоюсь неді­лею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кіль­ка фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.

– Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його...- відказувала, куди хо­дила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розді­лом землі, він сказав:

– Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.

Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.

– Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос- тане тут, хіба що ти.

Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.

– Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий...

Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садо­вини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупле­ним у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстру­вав коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,- пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.