Вулиця Без світання
Шрифт:
Відмовлятися якось було незручно.
— Коли так, можна й зараз, — неохоче згодився Грицай.
— Тільки ненадовго, — попередив Воробйов. — Через дві годний нас чекають у конторі.
— Встигнете. Прошу вас сюди. — Іваньо ввів їх у кімнату, де приймав Грицая під час першої зустрічі.
— Сідайте…
Із шафи в кутку дістав пузатий, обплетений соломою бутель.
— Токайське, з монастирських погребів.
Поставив на стіл три склянки, налив вина.
—
Сам узяв склянку останнім. Грицай посміхнувся.
— Даремна обережність. Не думаємо, щоб ви хотіли нас отруїти.
— Хтозна, що ви думаєте, — багатозначно сказав Іваньо.
— Хто-хто, а ви, напевне, знаєте, — в тон йому промовив Грицай.
Священик підніс до губів склянку.
— За ваше здоров'я.
— Дякую! За ваше здоров'я, — відповів Грицай.
Випили.
— Скажіть, а давно існує цей костьол? — запитав Грицай.
— Понад чотириста років, — з охотою відповів Іваньо. — Заснований в тисяча п'ятсот дев'ятому році.
— І з того часу не перебудовувався? — і собі запитав Воробйов.
— Ні, чого ж. Він розширювався. Було збудовано нові бічні вівтарі. До шістнадцятого століття належить тільки центральна частина храму…
— А підземелля лишилося без змін з того часу? — запитав Воробйов. — Це я до того кажу, — пояснив Грицаєві, — що в середньовічні часи інквізитори любили всілякі таємні приміщення, секретні ходи між стінами. Може, й тут такі є, треба подивитись. Там стіна послаблена і тому може тріснути швидше, ніж звичайна.
— Ви маєте рацію, — згодився Грицай.
— У нас в підземеллі нічого такого нема, — заперечив отець Іваньо.
— Ви певні? — спитав Воробйов.
— План, — коротко відповів священик. — Перший план готували спеціально для епіскопа. Від нього нічого б не крили.
— Це так, — погодився Грицай. — Дайте, будь ласка, план, зараз перевіримо.
— Перевірте, — охоче погодився Іваньо. — Я зараз пошукаю його, а ви тим часом випийте.
— Без хазяїна? Нізащо! У нас на Україні так не роблять.
Іваньо удав, ніби не зрозумів натяку на те, що його вважають за чужоземця. Налив усім порівну. Потім дістав із шафи план, простягнув Грицаєві. Священик був спокійний: він знав — потаємний хід у Залі судилища як одну з таємниць інквізиції ніколи не позначали на планах костьолу. Мулярів, які його спорудили, стратили.
Грицай уважно розглянув план. Помітки шариковою ручкою зникли. Передав план Воробйову.
— Справді, ніяких секретних камер і ходів немає.
— Тим краще, — сказав Воробйов. — На мою думку, тріщин не знайдемо… Ходімо?
— Куди? Куди? — забурмотів Іваньо. — Вип'ємо ще по скляночці.
—
— Старовинний. Наші предки вміли краще будувати і краще пити, ніж ми.
Іваньо з жахом відчув, що кімната починає кружляти, сидіти на стільці стає дедалі важче, язик дерев'яніє… «Що робити? Як не пустити їх у підземелля?»
Раптом у священика промайнула думка незрівнянна своєю простотою. Він знайшов вихід з начебто безвихідного становища. Сьогодні ці двоє в підземелля не потраплять! А завтра? Побачимо, до завтра далеко…
Священик налив усім вина, зробив кілька ковтків, відкинувся на стільці і, втупившись у Грицая, із запинкою промовив:
— А ви хто такий?
— Чи бач, спохватився! Та я ж інженер Грицай, минулого разу вам документи показував.
— Ін-нженер? Люблю інженерів, але всі вони… безбожники. Не люблю безбожників…
Навалився грудьми на стіл, хитаючись, підвівся.
— Про-обачте… Сам н-не розумію, що кажу. Я… с-спати…
— Куди? — в один голос вигукнули Грицай і Воробйов.
— Спати. Пробачте.
Грицай потемнів од гніву. І він, і Воробйов чудово розуміли: Іваньо корчить дурня, удає п'яного, проте удає, як досвідчений актор. У підземелля добром не пустить, а застосовувати силу поки що не входило в їхні наміри.
— Завтра, — бурмотів Іваньо. — Завтра зайдіть.
— Нам треба сьогодні побувати в підземеллі, — суворо сказав Грицай.
Іваньо і слухати не хотів.
— Богородице, пресвята д-і-і-во! — заспівав він на все горло і раптом замовк, озирнувся з робленим переляком.
— Прошу вас, ідіть! Я не сам в костьолі. Боронь боже, почує хтось із причту, донесуть начальству…
Хитаючись, дійшов до дверей, прочинив їх і зник у кімнаті.
Гостям нічого не лишалося, як скоритися…
— Обдурив, проклятий! — вилаявся Воробйов, коли відійшли трохи од костьолу. — Круг пальця обкрутив!
— Спритний, — погодився Грицай. — Але чому він так не хотів, щоб ми спустилися в підземелля?
— Може, справді п'яний? — висловив припущення Воробйов. — У мене, признатись, добре в голові шумить.
— Ні, він не такий уже п'яний, як прикидався, — похитав головою Грицай.
— Від лейтенанта відомості є? — після паузи спитав Воробйов.
— Ні. Він або ще не має їх, або не може передати…
Полковник не помилився: Дем'янко нічого не знав про події дня. А вони були неабиякі.
Павлюк та Іваньо спустилися в підземелля і старанно простукали стіни третьої і суміжних з нею камер — тайника це було. Розчаровані, втомлені, злі, стояли вони, опустивши руки.