Який цей світ
Шрифт:
– Та й ви.
– А я вже так нашибалася, такого набачилася, що хто знає...
Її очі, червоні, запалені, рятувалися від болю небесами, далеко від кривда земної.
Баба розповідала, як вона маленькою все хотіла літати по-пташиному. Дітлахи простирали рожеві крилята і пурхали довкола дерев, матерів і довкола баба Летуниха, маленької і легкої, як птаха. І добре їм було коло неї, наче коло казки, і слухали вони їі, як мудру спільницю, бо й вони хотіли літати і вчилися, як це.
А одного дня, а була то неділя, баба Летуниха прийшла з онуком уся в білому і просторому, вийшла
– Не плач, побачиш, вона вернеться, вона тепер маленька, а стане велика і прилетить, - уперше заговорив розбишакуватий хлопчик мовою бабиного онука і вперше підняв руку, щоб погладити його розгублену кучеряву голівку.
Баба Яга
Максимчик не любив боятися.
Вірніше, любив боятися.
– Розкажи, бабусю, про Бабу Ягу.
Бабуся, коли могла, придумувала свої історії або брала абабагаламагівського "Івасика Телесика" і читала – Максим називав водяну зміюку Бабою Ягою.
Максим лежав на подушці і впивав кожне слово, як спраглий водичку.
Усю зміюччину компанію він узагальнював однією назвою: Баки-Маки. Бака-Мака було все, що таїло в собі небезпеку - скривлене, витріщене, роззявлене, носате, рукате, словом, страшне.
– Підемо до Баки-Маки?
– Поспиш і підемо.
– То розкажи ще про Бабу-Ягу, - Максим влягався на ручку і лагодився під казочку спати.
А до Баки-Маки, однієї з різноликих Бак-Мак, вони ходили того літа щодня. Бака-Мака забирала з бабусиної руки одну гривню і гоцала Максима разом з гамірливою компанією його дво- і трирічних друзів півгодини на своєму гладенькому, пружному, ґумовому череві.
Замешкала Бака-Мака в Ботанічному саду, недалеко входу. Високий, понад дерева, червоно-зелений клоун збирав дітвору і витрушував останню гривню з маминих гаманців.
Його трусило мотором, а він підкидав дітей, розпашілих з радості.
– Давай, купимо чіпси?
– Ні, хочу на клоуна...
– Може, ліпше морозива?
– Ні, туда.., - тягла дитина матусю до ґумового велетня, що кивав надутою головою, зазиваючи всіх охочих пострибати.
– Хоч би вже на море відвезли цього боввана, - нарікали матері.
– Клоуна посеред літа складали в причеп "Запорожця" і везли до моря заробляти гривні у відпочиваючих.
– Уже темніє, пора додому.
– Ще трошки...
– Ох, цей клоун!
І жодна дитина не рушала з місця, аж поки ґумовий велет, глибоко зітхнувши, не віддавав "дух" і не опускав голову додолу. Все це діялося повільно, він ослабав знизу, аж врешті перехилявся і ніби кланявся дітям та вибачався у матерів. І "йшов” на спочинок.
Діти верещали, хапали його за охлялу голову, шарпали за "ноги" і розчарованими поглядами проводжали причеп із ґyмовим згортком до завтра.
– Спи, Максимчику, засинай, бо вже скоро вечір, а нам же в Ботсад іти.
– До Баки-Маки?., - "гумовим"
У Ботанічному саду майже всі діти і їх матері говорили "по-київськи", цебто, по-російськи. Максим мовчав, він і так був "замкнутим", а ще й мови російської не знав. Удома всі говорили з ним і між собою українською.
– Як ти називаєшся?
– Масєм.
– А де ти живеш?
– Києві.
– А де у Києві?
– Пецеську.
– І хто ти є?
Максим трохи сором'язливо бив себе широкою долонькою в груди і тихо проказував:
– Я - українець.
– Как тебя зовут? Ну скажі - как? Как?..
– Кака?..
– розгублено озирався довкола Максим, не розуміючи, що від нього хоче чужа тітка чи дядько.
Але вдома він дражнив бабусю:
– Нє хацу, - сирок з молочної кухні уже ставав йому поперек горла; щодня отой сирок, ні тобі цукерочку чи пряничок - ковтай, давися: "сирок, м-м-м, який добренький... ану гам-гам."
– Баба-Яга казе Масємові: "Я пліду і тєб'я забілу." - Як-як?..
– Я пліду і тєб'я забілу.
– Де ти це чув?
– Баба-Яга сказала, коли Масем бабусю не слухав і не хотів засинати.. .
– Ану розкажи, як то було?
– страшенно зацікавилася бабуся. То було щось геть нове і вимовою і змістом.
– Ти локазувала пло Бабу-Ягу і плосила, аби Масєм спав. Масєм затулив очка і не хотів спати. Тоді Баба-Яга сказала: "Я пліду і тєб'я забілу!.."
Так і сказала... Оте "тєб'я" (не "тєбя", а російське, чисто по-українськи мовлене через апостроф) бабусю-гуманітарія вразило і на довгі дні кинуло в роздуми. Чому Баба-Яга з Івана - Малковичевої абабагаламагівської добротної української книжки, з численних видуманих нею самою казок раптом заговорила до її онука російською - це була велика загадка.
І вона винила Ботсад.
Але Ботсад вину з себе скинув, як листя осіннього дня.
А було це ще влітку.
Ішли вона з Максимом через ботсадівські горби навпростець до свого гурту. Внизу межи рідкісними деревами і кущами гомоніли діти, сиділи на траві матері Максим вів бабусю "горами" і "долинами", показував: "Бацись - Бог", - золото Іонівських хрестів; раптом застиг перед гарно завитою у білу шовкову шалю і вдягнутою у сіру ситцеву квітчасту сукню літньою жінкою. Максим аж присів і пильно-моторошно, що так було незвично для нього, "замкнутого", вдивився в її сиві усміхнені очі. Жінка покинула збирати якісь трави і також очікуюче дивилася на кучерявчика - що він хоче?
– Ти Баба-Яга?
– зі страхом і нотками прихованої радості від імовірної нарешті зустрічі випалив Максим.
Вона всміхнулася до нього всім своїм світлим видом і кивнула, таємниче закусивши нижню губу.
– Ти мене забереш?..
– Ні.
– А цому?
Вона не знайшлася, що йому на те сказати.
– Бо ти не погана, ти добла Баба-Яга?
– Захлинаючись, висловив своє сподівання.
– І ти, бачу, слухняний, - відплатила вона тим же.
Максим ще кілька разів смикав бабусю за руку, зупинявся, оглядався: добра Баба-Яга!