Який цей світ

Влад Марія Миколаївна

Вдосвіта схопилася тихенько витягнути мливо з-поза сплячих жінок, коли хтось хап її тяжкі бесаги, як легеньку торбину, і махом надвір. Вона за ним. А там під млином і кінь, осідланий дерев'яною різьбленою тарницею, і парубок кучерявий жмуриться та всміхається ладує на коня бесаги.

– Поїхали, поки дєдя сплять. Я й так мав до тети на Луги заїхати, то заодно тобі завезу - ти ж розтіцька?

– Ти відки знаєш?
– все, на що спромоглася з раптових подій Васюта.

– Я тебе десь уже видів. Відай у церкві. Так, таки у церкві. Ти фану тримала, і тобі

з голови хустка все стягалася, а ти поправляла, а я тебе запам'ятав. Ти була в зеленій шовковій хустці і в дуже файних черевиках - так чи не так?

– Ходім, як маєш іти, - відказала Васюта, але вже голос зраджував її вона такого файного леґiня ніколи ніде не виділа.

Цілу дорогу, зо три кілометри, Васюта ішла за конем, а незнайомий парубок вів того коня, висвистуючи коломийок.

– Не хочеш сказати, як називаєшся? озирнувся понад гнідого леґінь.
– Ти щось геть встидлива, хоть заплати якось мені, що везу мливо, скажи, як називаєшся.

– Та як - Васюта, - дівчина ніби встидалася свого імені.

– Та файне ім'я, най би мені жінка так називалася, - невгавав парубок.
– А мене дєдик охрестив Дмитром, бо я на Дмитрія родився.

Парубок вже частіше озирався, а Васюта все більше ховалася поза коня, але і так було видно, як горіли карі каганці під віями.

Під чуркалом, уже на межі Ріжна з Розтоками, Дмитро здоймив бесаги і напоїв коня та й пустив під обіч попасти.

– Та не бійся, я не їм дівок. Ти йшла за конем, то він міг тебе вдарити, а я ані брикаю, ані кусаю.

З усього видко було, що дівчина йому вдалася, і він придумав дорогу до розтіцької тети, лиш би з Васютою поговорити.

– До церкви в неділю прийдеш?

– Я кожної неділі ходжу.

– І я буду. Наш піп геть слабий, то ми ходимо до Тюдева, а я все до тети навідуюся, та таки більше люблю в Розтоках, там...

"...там певно, дівки кращі" - подумалося Васюті, але Дмитро усміхнувся, гейби вивудив її докір і докінчив:

– Там старіша церква і файно співають. А ти чия така?

– Яка?
– таки цікавість пересилила сором.

– Сама знаєш... Як чічка.

– Уже ходім, похнюпилася Васюта. Ще хтось побачить, що вона з парубком вистоює - ото буде...

– Най ще кінь підпасе. Куда спішиш?

– Неня згризеться, де я.

– Скажи, що мельників син не пускав цілу ніч.

– Побійся Бога таке казати...

– А що тут лихого? Леґіні з дівками мусять якось запізнатися, бо як мають свататися? Що так, як колись, стариня висватувала, а парубок нареченої до шлюбу і не видів?

– Ходім, гай вже йдемо, бо робітна днина, нема часу на пусті бесіди.

– Ти що не сподобала, що я про сватання чи про що?
– все вільніше розбалікував і потрясав кучерями на безхмарне чоло, раз у раз усміхаючись до дівчини та не спускаючи з неї очей.

– Про яке ти сватання?

– Та просто. Або що? Якби я тебе сватав, ти би за такого мельникового півня не згодилася?

Вдарив, як блискавка. Вона мало не впала. Притулилася до скали і кусала губи, і без того вишневі.

Дмитро не гадав відступати.

Раз відважився, то вперед. Він притулив свою руку до її грудей, ніби лікар, ніби хотів дослухатися дівочого серця - що там воно скаже. А відтак ніжно натягнув губи і цмокнув у розгублені вуста майже зомлілу дівчину, що безпорадно втискалася у кам'яну стіну. Їй відняло мову, і він вибачливо відступив, висадив одним махом ношу на коня і очима попросив Васюту: іди коло мене, не гнися за конем, не він, а я тобі пара, не він, а я тебе собі уподобав...

Вона більше ні словом не обмовилися, але ішла тієї півгодини велика дивовижна бесіда між ними - вона снувала струменями срібного Черемоша, гомоніла з буковинського боку на галицький зарінок, сплескувалася рибою під берегом, човником бігла горі-долів, долів-горі, аж стала довгою дарабою з трьома керманичами. Всі три водночас зняли кресані і низько вклонилися, здавалося, хвиля на закруті ріки от-от змиє котрогось із слизьких, нагладко обкорованих полін дараби:

– Слава Ісусу Христу! Але бігме, яка красна дівка - кілько вожу дараби, ще такої не стрічав!..

– Хоч у воду скачи, - додав молодший.

– Пусто втопишся, бо це моя дівка, уже запізно, - відповів керманичеві Дмитро голосно і впевнено.

Ці слова, що виголосив Дмитро, запали у дівочу душу найкоштовнішим скарбом: ні до них, ні після них нічого дорожчого від цих слів вона не мала.

І носила їх у собі скрізь, вона рятували її від прикрощів - усе пусте, він мене назвав своєю! І земля сама носила її, сама тручала та порала всіляку роботу.

Лазирчучка чинилася, що нічого не знає, а може, в такий спосіб ділила дівочу радість, бо ж для неї тільки і жила.

– По що такі до церкви ході? Гріхи людські збирати, - питалася і сама собі відповідала Юрчиха уже по дорозі з церкви. Говорила ніби до всіх і ні до кого, але так, щоби і Васюта і люди чули.
– Дома дранки нема постелити, а воно корками по церкві вискрипує - тьху! Якась побліка! Аби моя таке лєнтє на себе натягла, я би до стайні, не то шо до святої церкви, не пустила. Відданиця шмарката, хату не вміє замести, жабі дорогу не годно перейти, а за парубками добре стріляє...

Варвара була на п'ять років старша від Васюта, а це вже в горах, вважай, стара дівка. І хоть багата одиниця, але така, прости Господи, ряба та бульката, шо її ще малу прозвали Жабою і ні разу ніхто не сватав.

Коли чужинецький парубок зачинав приходити до церкви, то не тяжко була здогадатися - заодно має тут свій інтерес. Юрчиха знала, що це багацький Івантушів одинак, то як би Івантушеві не з’єднати його млин з її родючим ґрунтом, ба і в Глинянім її сінокоси акурат межують з мельниковими. Сам Бог велів цьому одинакові сватати її одиначку - інакше собі Юрчиха і не гадала і в думці не допускала. Певно, що тільки через її доньку ріжнянський парубок забігає щонеділі.

Аж тут ця стареччина дибає за його конем, та вся аж паленіє з гонору, що такий файний та багатий несе її полатані бесаги з мукою на кулешу з Ріжна аж на Лазирчуччину призьбу. А най си преч каже!..